Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

черговий офіцер записав повідомлення і теж не помітив чогось підозрілого. Лише наказав підготуватися до зустрічі ікони вранці. Але авто з іконою так і не приїхало! Виявилося, що ніхто зі штабу третьої армії ніяких наказів не віддавав, авто та людей не надсилав! Сам наказ виявився якісно зробленою фальшивкою! Ікону було викрадено!

— Це домініканці, вони! — застогнав Євлогій.

— Нічого собі операція! — здивувався я винахідливості і нахабству злочинців. — А той офіцер, який був зі злочинцями, як він розмовляв?

— Чистою російською, ні в кого ніяких сумнівів не виникло. І тримався відповідно.

— Іване Карповичу, знайдіть ікону, благаю вас! — закричав Євлогій і схопився за серце.

— Владико, заспокойтеся! — наказав Роттенбург і зробив паузу. — Іване Карповичу, ви ж розумієте, що коли стане відомо про викрадення ікони, то вибухне величезний скандал? По-перше, це ж символ православ’я, який везли до Львова, щоб благословляти війська перед відправленням на фронт. Уявляєте, як зникнення ікони сприймуть на передовій? Там тривають важкі бої, і солдати можуть витлумачити це як доказ того, що Господь відвернувся від руської армії.

— Це не так! Господь завжди з руським солдатом! — безсило промовив Євлогій.

— Звісно, це не так, але так можуть сприйняти. По-друге, факт викрадення засвідчить, що ми зовсім не контролюємо звільнені території, що ми тут наче окупанти і земля в нас горить під ногами. По-третє, це великий удар по прихильниках православ’я у Галичині. Вони готувалися урочисто прийняти ікону, провести з нею хресну ходу...

— Проти сонця чи за сонцем? — спитав я.

— Що? — здивувався Роттенбург.

— За сонцем, Іване Карповичу, тут така традиція, то за сонцем, — зітхнув Євлогій. — Прошу вас, знайдіть її, знайдіть! Ікону! — Він закричав і заплакав.

— Іване Карповичу, поки що про викрадення ікони ніхто не знає, — продовжив полковник. — Ми сповістили всіх, що з технічних причин прибуття відкладено на день. І за цей день ми мусимо її знайти, бо в іншому випадку вибухне скандал. Грандіозний скандал, який закінчиться погано для всіх нас. У владики будуть великі неприємності зі Священним Синодом, бо це ж була його особиста ініціатива привезти ікону з Житомира. Нас же знищать ті, хто відстоював жорсткішу політику на звільнених територіях.

— Жорсткішу? — здивувався я.

— Так. Арешти, депортації, військово-польові суди і все інше. Поки нам вдавалося переконати Ставку, що можна контролювати ситуацію менш радикальними заходами. Але тепер у наших ворогів може з’явитися на руках такий козир, який нам не здолати! — Полковник скривився. — І ще, коли я кажу про жорстку політику, це стосується не тільки місцевих, але і вас, Іване Карповичу. Думаю, вам сподобалося перебування у звільненому Львові, але якщо ікони не знайдуть, мене переведуть звідси, і всю повноту влади з гарантування безпеки візьме на себе полковник Мезенцев, прихильник якнайжорсткішої лінії. Він наполягає, що вас необхідно направити на передову, і він зробить це...

— Розумію, — кивнув я.

— Іване Карповичу, знайдіть її, знайдіть! — закричав Євлогій і почав гірко плакати. — Якщо її не знайдуть, мене відправлять кудись до Сибіру чи взагалі у Туркестан!..

— Штабс-капітане, відведіть владику до кімнати відпочинку і дайте заспокійливе, — наказав Роттенбург.

— Ні, ні... — Євлогій спробував пручатися.

— Ваше високопреосвященство, це наказ! — відрізав Роттенбург, і архієпископ скорився. Полковник подивився на мене. — То як, Іване Карповичу?

— Я візьмуся за цю справу, але не можу гарантувати її вдалого завершення.

— Цього ніхто не може гарантувати! — Роттенбург помітно зрадів.

— І ще мені потрібно, щоб мої прохання швидко та неухильно виконували.

— Обов’язково, Іване Карповичу.

— Дайте, будь ласка, аркуш паперу. Краще кілька. І олівець.

Роттенбург поклав усе це переді мною. Я намалював авто.

— Два авто. Ви знайшли їх?

— Поки що ні.

— А звідки злочинці їх узяли?

— Одна машина, «Руссо-Балт» тринадцятого року, належала штабу третьої армії. Її викрали. Водія знайшли мертвим. Здається, його напоїли, а потім задушили. Друга машина — «Паккард» 1910 року, мабуть, була з якогось приватного гаража або з числа залишених австріяками при відступі. Зараз ми передали наказ по всіх дорогах для їх затримки.

— А що владика казав про домініканців?

— Ну, він упевнений, що ікону викрали ченці-домініканці.

— Для чого?

— Щоб помститися за слід Пресвятої Богородиці.

— Вибачте, за що? — здивувався я.

— Одною з головних приваб Почаївської лаври для прочан був слід на скелі, начебто залишений Богородицею. До останнього розділу Польщі Почаївська лавра була захоплена уніатами. Потім їх змусили виселитися. Тоді папісти почали розбудовувати домініканський монастир у Підкамені, це одразу за кордоном, його видно з Почаєва. Побудували там величні будівлі і чи то знайшли, чи то самі зробили слід Богородиці, що став привертати до монастиря багато прочан. Владика вважав, що слід у Підкамінському монастирі — фальшивий, бо не могла Богородиця ходити у папістів. Тому як тільки наші війська зайняли Підкамінь, Євлогій відвідав монастир разом із ескадроном козаків і наказав залити слід бетоном. Я відмовляв його від цієї акції, бо вважав і вважаю, що ми не мусимо вдаватися до насильства, якщо хочемо мати прихильність місцевого населення, але Владика був невблаганним. Тепер він упевнений, що домініканці відповіли на знищення сліду викраденням Почаївської ікони.

— А ви що думаєте? — спитав я.

— Я думаю, що це марні підозри, але до монастиря у Підкамені направили військову поліцію з наказом провести обшук; і допит.

— Можна подивитися мапу?

— Так, звісно. — Полковник подав мені мапу, яку я почав вивчати.

— Підкамінь недалеко від Радивилова, — сказав я.

— Так, але я не вірю, що ченці могли спланувати і провести таку зухвалу справу.

— Ну, наші ні, а папісти... бозна, чого їх там учать, — усміхнувся я.

— Іване Карповичу, зараз не час для жартів! — скрикнув полковник, по обличчю я зрозумів, що на кону вся його кар’єра.

— Я зрозумів. Мені потрібен список чинів австрійської кримінальної поліції у Львові, — сказав я.

— Навіщо вам австрійська, коли ми сформували свою поліцію?

— Мені потрібні чини австрійської.

— Ми їх усіх звільнили, бо не можемо їм довіряти. Але ми привезли хороших спеціалістів із внутрішніх губерній.

— Це не те, — закрутив я головою.

— Ви не довіряєте нашій поліції? — обурився полковник.

— Довіряю. Але наша поліція