Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

виявилось несподіванкою. Чорні краплини лупотіли по всьому, падаючи згори й покриваючи стіни слизьким брудом. Годі було визначити, чи воно протікає з котрогось горішнього поверху, а чи це від того, що знесло надземну частину будівлі. Наглядачі мали ліхтарики, але світло їхнє тільки й показувало, що брудні сталеві стіни та жолобок, по якому колись рухалася кабіна. Поруч жолобка видніли, одна над одною, сталеві підйомні панелі, схожі на ящички, що мовби дерлися такими собі нескінченними стосиками усе вгору та вгору, в морок.

— Це така технічна драбина, — пояснила Рона, описуючи світляним колом дверцята найближчої шафки. — Двері відчиняються, й там можна взятись за ручки.

— Чудово, — похвалив тюрму Еймос, відхиляючись від стіни в пустку. До дна шахти було метрів три. Та чорна каша на дні могла сягати й глибше за цей вимір, але Еймос сподівався, що перевіряти це йому не доведеться. Повітря тхнуло попелом і фарбою. Зовсім не хотілося йому задумуватись, що воно й звідки тече-крапотить у шахту. Хай ця тюрма й по самісіньку дупу занурилася в токсичну бридоту, це аж ніяк не скасовувало того, що вони мали зробити.

Відтинок між поверхами становив якихось півтора метра. Задерши голову, він розгледів лінії ліфтових дверей, намертво заплішених у стіну. Всього на палець. Еймосові приверзлося щось яскраве: от мов із самого вершечка шахти сяйнуло й згасло якесь світельце.

— Як ми зможемо дістатися до наступних дверей? — запитала з-за його спини Кларісса. — Яка перспектива?

— Така перспектива, що нам потрібен наступний, після «Б», план, — відповів Еймос, злазячи назад, у тюремний коридор.

Конечек хихотнув, і Салівен різко обернувся до нього, піднісши на рівень його голови свою пістолеподібну штукенцію.

— То тобі це здається смішним, дірко дупи? Гадаєш: усе це довболобська якась кумедія?

А Еймос, байдужісінько про завислу в повітрі людовбивчу напругу, задивився на ту Салівенову неоковирну стрілячку. Була ж вона не схожа ні на що з того, що йому досі доводилося тримати в руках. Руків’я зроблене з міцної кераміки, з контактним інтерфейсом, що тягнувся понад швом. Цівка ж коротка й квадратна, а завтовшки з його великого пальця. Конечек навис над Салівеном, і його обличчя аж набухло ледь стримуваними люттю й викликом, і то добре, що все те якось іще стримувалось. Хоча мовби промовляло: «Ти що, курдуплику? Невже пукнеш із тієї своєї пукавки?»

— А чим воно стріляє? — спитав Еймос. — Невже це одна з тих гамівних придумок? А вони ж тут видають вам справжні кулі, чи не так?

Салівен обернувся до нього, не зводячи стрілячки з Конечека. Люб’язно усміхаючись, Еймос вельми повільно й лагідно поклав руку на правицю охоронця, пригинаючи її донизу.

— Та про яку чортівню ти тут розводишся? — запитав Салівен.

— Про план «В», — відказав Еймос. — Оця твоя стрілячка. Вона ж стріляє справжніми кулями, чи не так? Не гелевими кульками чи ще якимись там кавалками лайна?

— Там справжні набої, — пояснив Морріс. — А нащо воно тобі?

— Та я якраз надумав: пістолетна куля проб’є ж оце лайно, що тут замість металу.

— А куди ж ти хотів би з того стріляти? — запитала Кларісса.

— Думка така, що ми ж маємо тут три бісові пробійники, які можуть дірявити метал. То чом би нам не попробивати щось металеве?

Ті тюремницькі пістолі були біометрично зав’язані на своїх господарів, аби, якщо такі в’язні, як Кларісса чи Конечек, заволодіють цією зброєю, скористатися нею вони не змогли. Тож Еймос не сам-один спустився вділ, у ту густу гидь, а з Роною. Рідкий слиз сягав Еймосові по кісточки, холоднючий та липкий. Спідній край найнижчих із тих шафоподібних дверей квасився під темною поверхнею. Еймос кісточками пальців постукав то тут, то там по металу, дослухаючись, як воно звучить. А промінь ліхтарика витанцьовував, наповнюючи шахту сутінковим напівсвітлом.

— Вгати кулю сюди, — сказав Еймос, позначаючи брудякою потрібне місце. — Й другу осюди. Та й побачимо, чи буде нам за що вчепитися пальцями.

— А не зрикошетить?

— Піде, як у лайно.

Перша куля пробила в металевому покритті сантиметрову, в діаметрі, дірку. Друга — трохи меншу. Еймос помацав краї своїми пýчками. Гострі, але не такі, як лезо бритви. Чорний дощ уже промочив йому сорочку в плечах, та й до спини вона вже липла.

— Агей, Мізинчику! — покликав він залізнобородого. — Можеш спуститися сюди на хвилинку?

Помовчавши якусь мить, Конечек прогарчав згори:

— І як ти мене назвав?

— Мізинчиком. Ти тільки спустись та й глянь, чи здобули ми хоч щось.

Конечек як скочив згори до них, так і забризкав брудякою Еймоса й Рону. Ну, та дарма. Могутній в’язень повеличався, граючи спинними м’язами й випростуючи ручиська, а тоді уткнув великого пальця і вказівця правиці в пробиті кулями отвори і, шуйцею впершись у стіну, потягнув крицю на себе. У жодного нормального чоловіка нічогісінько з цього не вийшло б, але ж Яма — то не місце для нормальних людей. Смуга металу зігнулася, зжурбилась — і відійшла. Показалася вервечка щаблів. Гнутий метал із тонким наждачним покриттям, щоб не ковзько було вхопитися пальцям. Конечек заусміхався і, зі своїм одутлим від побиття обличчям та випнутою вперед бородою, зробився на мить мов персонажем з інтермедії. Пучки тих його двох пальців були червонясті й трохи брезклі, але, наскільки міг судити Еймос, не зранені, без слідів крові.

— От і добре, — похвалив молодця Еймос. — Бридке воно, як поглянеш, мов пекло, але ж ми маємо план. Тож ноги на плечі й гайда звідси!

Драбина та була вузька та груба, й висіти на ній, годину за годиною, не мало б сенсу, якби не потреба якось та вилізти нагору. Салівен і Конечек ішли попереду: охоронець — щоб пострілами пробивати дірки в металі, а чудовисько — щоб видирати смуги криці. Еймос сидів на бетонній підлозі коридору, звісивши ноги в шахту. Морріс і Рона стояли в нього за спиною, а між ними була Кларісса. Нутрощі Еймосові просто гарчали. На висоті десяти метрів на драбині пролунав різкий постріл, потім іще один.

— Я просто вражена, що досить легко знайшовся цей вихід, — мовила Кларісса.

— Фішка в тому, — відгукнувся Еймос, — що тюрма й не мусить утримувати тебе сама по собі. От якщо вона сповільнить тебе аж настільки, щоб тебе встигли пристрелити, отоді вона й виправдає, хай і не повністю, своє призначення.

— А ти так