Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Чи знаєш ти, що того дня, як я народився, — заговорив він, — моя мати працювала аж до моменту мого народження? Моя сестра Мері бачила, що їй боляче, що відбувається щось, та моя мати жодного разу не пожалілася й не відпочила. Була певна робота, яку вона мусила виконати. І мати не припиняла ворушитися.

Увесь цей час він не зводив очей із мого обличчя.

— Я був у неї восьмим, наймолодшим, і вона народила мене вночі, сама-самісінька. Сестра казала мені, що вона підвелася й взялася до роботи майже відразу, не згаявши жодної миті. Отак мати працювала до самої смерті. Вона була нестримною силою. Любила свою країну. Любила свою родину.

Майкл глибоко вдихнув. Відчувалося, що йому досі було боляче про неї говорити. Я його розуміла. Сама не могла згадувати про дідуся без болю.

— Вона померла, коли мені було шістнадцять, і я дуже журився за нею. А що ж тепер? Тепер я радий, що її немає серед нас. Не хотів би, щоб вона тривожилася за мене. Не хотів би, щоб їй довелось думати, на чий бік пристати, і не хотів би, щоб вона мене пережила.

У мене у вухах відлунювало калатання серця, і я мимохіть відвела погляд від Майкла. Я знала: те, що станеться тут, у цій їдальні, по суті, вже сталося. Моя присутність була не варіантом історії, а її частиною. Це доводили світлини. Свідком цьому був мій дідусь власною персоною. Все, що я скажу й чого не скажу, вже є частиною плетива подій, і я в це вірила.

Але я знала, як загине Майкл Коллінз.

Знала, де це станеться.

Знала, коли.

Я приховувала це від Томаса, а він ніколи про це не питав. Таке знання лише зробило б його життя нестерпним, і я тримала його при собі. Але, зберігаючи таємницю, я почувалася змовницею. Вона гризла мене зсередини, я потерпала від неї у своїх снах. Я не знала, хто буде в цьому винен, і не могла захистити Майкла Коллінза від безликого ворога (вбивцю так і не було названо), зате могла його попередити. Мала попередити.

— Не кажи мені, Енні, — наказав Майкл, здогадавшись про ту внутрішню боротьбу, що відбувається в мені. — Це станеться тоді, коли станеться. Я це знаю. Відчуваю. Чув крики банші[54] у своїх снах. Смерть уже давно ходить за мною назирці. Я волів би не знати, коли ця сучка мене наздожене.

— Ти потрібен Ірландії, — благально промовила я.

— Ірландії були потрібні Джеймс Конноллі й Том Кларк. Були потрібні Шон Мак-Діармада й Деклан Ґаллагер. Ми всі маємо певні ролі й мусимо нести свій тягар. Коли мене не стане, буде хтось інший.

Я змогла хіба що похитати головою. Інші будуть. Але другого Майкла Коллінза не буде ніколи. Такі люди, як Коллінз, як Томас, як мій дідусь, незамінні.

— Це тебе обтяжує, еге ж? Знання про те, чому ти не можеш запобігти? — стиха зауважив він.

Я кивнула, не в змозі стримати сльози. Він, напевно, побачив відчай на моєму обличчі і здогадався, що в мене на язиці крутиться зізнання. Мені страшенно кортіло йому розповісти, полегшити душу. Нараз він підвівся й підійшов до мене, похитавши головою й застережно звівши палець. Притиснув цей палець до моїх губ і нахилився до мене, вдивляючись мені в очі.

— Ані слова, дівчинко, — зацитьнув він мене. — Ані слова. Хай доля складається так, як має скластися. Будь ласка, зроби це для мене. Я не хочу жити, відлічуючи, скільки днів мені зосталося.

Я кивнула, і Майкл випростався, прибравши палець — обережно, наче боячись, що я не притримаю язика. Якусь мить ми вивчали одне одного, мовчки сперечаючись, воюючи силою волі та зводячи стіни, аж поки не видихнули, досягнувши згоди. Я змахнула сльози зі щік, відчувши несподіване полегшення.

— Здається, ти при надії, Енн. Томмі в курсі? — тихо поцікавився Майкл, і з його обличчя зникла бентега. Я позадкувала, неабияк здивувавшись.

— Щ-що? — затинаючись, перепитала я. Я й сама ще не знала цього напевне.

Він широко всміхнувся.

— А-а, я так і думав. Я збережу твою таємницю, якщо ти збережеш мою. Згода?

— Я не знаю, про що ти! — видихнула я, досі силуючись прийти до тями.

— У цьому й суть. Заперечуй. Виправдовуйся. Спростовуй, — змовницьки прошепотів він і підморгнув. — Для мене це завжди спрацьовувало.

Він повернувся й пішов із їдальні, та спершу підхопив ще один шматочок індички й кусень хліба з кошику: кпини явно повернули йому апетит.

— Утім, підозрюю, що Томмі вже знає. Він рідко чогось не помічає. До того ж це в тебе на обличчі написано. На щоках — троянди, в очах — іскорки. Вітаю, дівчинко. Я не зміг би радіти більше, якби воно було моє, — під’юдив він і знову підморгнув.

***

Двадцять другого серпня 1922 року Майкл Коллінз поїде до Корку. Близькі благатимуть його подумати краще, залишитися в Дубліні, та він їх не слухатиме. Він загине від нападу із засідки в маленькій долині, яку називають Беал-на-Блат — «вуста квітів».

Я записала, що буде, всі подробиці, всі гіпотези, які могла згадати у зв’язку з Майкловою загибеллю: 22.08.22; 22.08.22. Ця дата почала пульсувати у мене в голові, стала заголовком жахливої історії, а коли мене поглинала якась історія, я мусила її записати. Це був мій компроміс із Майклом Коллінзом. Я мовчатиму, поки день наближатиметься, як він мене й просив. Триматиму ці слова при собі, гіркі й солонуваті. Та насамкінець я не буду, не зможу мовчати. Коли той день настане, я скажу Томасові. Скажу Джо. Замкну Майкла Коллінза в кімнаті, зв’яжу й приставлю до його голови пістолет, щоб уберегти його від власної долі. Ці сторінки будуть моїм страхуванням, моїм запасним планом. Навіть якщо зі мною щось станеться, вони говоритимуть за мене, і Майклова історія дістане нове закінчення.

Я писала, доки не звело руку через те, що не звикла творити, не маючи під пальцями клавіш. Я вже давно не писала всерйоз від руки. Почерк у мене був страхітливий, але це заняття заспокоювало мене так, як не заспокоїло б ніщо інше.

Записавши все, що могла згадати, я склала аркуші в конверт, запечатала його й засунула в шухляду комода.

***

Чотирнадцятого квітня в Дубліні сили противників Договору захопили будівлю Чотирьох судів, розташовану на річці Ліффі з боку причалу, й оголосили її новим республіканським штабом. Також було зайнято