Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"

Аня

Я не знаходжу собі місця після всього, що сталося. Кидаюся по кімнаті, як поранена лань, і намагаюся зрозуміти, що з ним зараз відбувається. Я не можу просто взяти й вимкнути почуття, а ще у свідомості з’являється чітке розв’язання проблеми: вбити Влада під час сексу.

Я серйозно про це думаю?

Щоб хоч якось відволіктися, підходжу до вікна. Напевно, я хочу побачити його там. Вийти до нього, обійняти. Я не хочу, щоб між нами все закінчилося ось так. Але хіба в мене є вибір?

Я повинна навчитися жити без нього.

У такій прострації, коли я не можу ні їсти, ні пити, ні спати, минає кілька днів. І тільки потім дзвонить мій телефон, який уже давно мовчить. Брати слухавку я не хочу, але потрібно. Тепер у моєму житті все буде тільки так.

— Ти молодець, — чую в слухавці захоплений голос Влада. — Все склалося навіть краще, ніж я думав. Руслан поїхав за кордон.

Я схлипую.

— Що тепер?

— Нічого. Усе, що від тебе було потрібно — ти виконала. Можеш жити далі, як хочеш. Я дотримаюся своєї обіцянки. Іван тебе не чіпатиме, — він сміється. — Здається, він взагалі боїться з дому вийти. Розлучення ти отримала, квартира оплачена на три місяці вперед. Сподіваюся, більше не побачимося.

— Тобто, це все?

Мій голос звучить, скоріше, розгублено. Я навигадувала собі найрізноманітніший результат подій і зовсім не думала, що він просто відпустить мене.

— Я заїду сьогодні.

Він вимикається, а я важко зітхаю, усвідомлюючи, що навіть у найстрашніших снах не хочу його бачити. Але Влад приїжджає, впевнено проходить у центр кухні, коли я відчиняю двері, оглядається, ніби не до кінця вірить, що його син поїхав, а не збрехав і не залишився зі мною. Я стою трохи віддалік, не наважуючись підійти ближче. Влад лякає мене, мабуть, сильніше, ніж колишній чоловік, але це не заважає йому почуватися у квартирі, як вдома.

— Як попрощалися? — з осміхом запитує він.

Мені хочеться роздряпати його обличчя, щоб він більше не посміхався так відверто й зухвало, щоб не радів тому, що повільно вбиває мене зсередини.

— Ти сволота, знаєш.

Звідкись беру в собі сили поговорити з ним. Він посміхається ще ширше і знизує плечима.

— Я тут подумав, — він замовкає. — Ти ж реально кохала мого сина, якщо пішла на це, тільки б його випустили.

Хочеться істерично розреготатися, але я стою, як вкопана, і намагаюся зрозуміти, він жартує чи говорить це серйозно. Він тільки-но зрозумів, що я кохала Руслана? І що далі? Він зателефонує синові й скаже повернутися? Від цієї думки мене вкриває озноб. Звісно, нічого такого не буде, просто Владу подобається витончено знущатися зі слабшої людини. Напевно, саме тому Руслан ніколи не був настільки близьким із батьком, наскільки це буває зазвичай. І, швидше за все, така його поведінка стала причиною розлучення їхньої сім’ї, у що я, втім, однаково не полізу.

— Я кохала, — не знаю, чи потрібна йому ще моя відповідь. — На відміну від тебе.

Можливо, я перегинаю, але мені важко уявити, що роблячи сина глибоко нещасним і змушуючи його страждати, він робить це за покликом батьківської любові.

— Мій син — моя турбота, — різко рубає він. — Перед тобою я точно не буду звітувати за свої вчинки. Я зробив це, тому що вважаю ваше розставання правильним.

Він усе ж звітує. За інших обставин я б подумала, що він сумнівається, але знаючи його натуру… швидше, він просто хоче показати свою перевагу наді мною. Така людина, як він, не здатна сумніватися у своїх вчинках, і навіть на мить замислитися про хибність того, що робить.

— Я не хочу тебе бачити, — наважуюсь високо задерти підборіддя й витримати його нахабний погляд. — Більше ніколи.

— Їдь із цього міста, — дає правильну пораду під кінець. — Поки я даю тобі таку можливість.

Я осміхаюся. Чомусь раніше я не розгледіла в ньому жінконенависника й мерзоту, здатну зруйнувати життя двох людей. Втім, у нього росте ще один син.

— Цікаво, Кирилу ти теж життя зламаєш?

— Сука, — він долає відстань між нами за секунду, хапає мене за плечі й штовхає до стіни, змушуючи боляче вдаритися лопатками. — Я хочу, щоб ти поїхала, зрозуміла? І щоб мій син ніколи тебе не знайшов.

Я думаю навпаки. Що за будь-яку ціну розповім Руслану, що зробив його батько. Знайду спосіб. За рік, можливо, за два, я просто зроблю це, тому що навіть уявити не можу, що він зможе нормально з ним спілкуватися, вітати на свята й усміхатися, ніби нічого не було. Тому що було. І я ніколи цього не забуду.

— Пішов ти, — гарчу йому в обличчя, остаточно втративши страх.

— Я ж можу сказати твоєму колишньому, де ти.

Я сміюся, бо він намагається зробити те, що ще може — налякати мене. Як шкода, що боятися мені більше нічого. Найстрашніше вже сталося. Я втратила найцінніше у своєму житті, і те, що він розповість про моє місцеперебування Вані, хвилює мене найменше. Ми розлучені, а Руслан залишив у мені занадто сильний відбиток, щоб по-справжньому боятися. Тоді я ще не знала, наскільки сильним виявиться цей відбиток, і що рівно за дев’ять місяців я буду носити його на руках і співати йому колискові.