read-books.club » Романтична еротика » На межі бажання, Адалін Черно 📚 - Українською

Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"

19
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "На межі бажання" автора Адалін Черно. Жанр книги: Романтична еротика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «На межі бажання, Адалін Черно» була написана автором - Адалін Черно, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Романтична еротика".
Поділитися книгою "На межі бажання, Адалін Черно" в соціальних мережах: 
— Чому ти з ним? — хапає мене за лікоть та зі злістю дивиться на синці. — Послухай, це не те… — Твій чоловік б’є тебе, а ти все одно залишаєшся з ним? — його голос звучить голосніше, ніж зазвичай, а потім він робить те, чого я найменше чекаю: притягує мене до себе та впевнено шепоче: — Я заберу тебе в нього! Не дозволю йому до тебе торкатися, чуєш? #божевільна_пристрасть #емоційно #одержимий_чоловік

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 91
Перейти на сторінку:
Глава 1

— Твій перший робочий день! — з гордістю вимовляє чоловік і, поклавши руку мені на талію, притягує до себе, щоб обійняти. — Хвилюєшся?

— Не так щоб дуже, — усміхаюся через силу, тому що в голові досі крутяться спогади вчорашнього вечора. Точніше того, як Ваня зірвався…

— А що це ти так одяглася? — гмикає. — У тебе сукні немає? Що ти постійно в штанах, джинсах та довгих спідницях?

— Вань, ти ж знаєш, я не люблю виряджатися, — виправдовуюсь.

— Ну й молодець, — схвально киває чоловік. — Розумниця моя, — він притягує мене до себе, затискає в сталевих лещатах і цілує в маківку. — Хай щастить.

Ваня відчиняє мені двері й, помахавши рукою на прощання, зачиняє їх. Я ж спускаюся сходами й намагаюся не звертати увагу на біль від садна, розташованого трохи вище стегна. Воно ниє після жорстких торкань чоловіка, але найгірше — пораненій стусанами душі. Поняття не маю, що сталося з Іваном за останній рік: чи то невдачі на роботі дають про себе знати, чи то я і справді стала іншою, і заслуговую на його «повчання».

Повільно спустившись сходами, виходжу на вулицю і, опустивши голову вниз, плетуся до зупинки. Я знаю, що чоловік дивиться у вікно й перевіряє, чи не зустрівся мені дорогою хтось із сусідів-чоловіків. У нього параноя, і мені це добре відомо, але я не знаю, що зробити, щоб він перестав мене ревнувати. Проходити повз знайомих, як німа мумія? Одягатися в паранджу? Я й так одягнула класичну спідницю, хоча спеціально купувала гарне чорне плаття з відкритими плечима. Купувала і знала, що ніколи його не одягну. Хіба що вдома, перед дзеркалом.

І нехай сьогодні Ваня сказав, що я можу вдягнути щось молодіжніше, мій внутрішній голос підказує, що це не так. Мені не можна носити короткі спідниці й сукні, а також заборонені панчохи та кофтинки з глибоким декольте. Іноді простіше перерахувати те, що можна, тому що «не можна» останнім часом стало занадто багато.

Заходжу в маршрутку, сідаю біля вікна й дозволяю собі прикрити очі та помріяти. Уявити, що я вільна, немов птах, і можу робити те, що хочу. Можу не слухати чоловіка та одягнути те, що мені подобається. Можу погуляти з подругою і випити з нею в барі, прийшовши додому пізно.

— Кінцева, жінко, — грубий голос водія вириває мене зі світу фантазій.

Я швидко киваю й виходжу, щоб пересісти на іншу маршрутку. До університету, куди я влаштувалася працювати після переїзду, їхати майже годину. Прямого рейсу немає, потрібно робити пересадку. Маршрутка затримується, і я нервово позираю на годинник. До занять залишилося пів години. Якщо транспорт не приїде зараз, я спізнюся у свій перший робочий день. На щастя, маршрутка під’їжджає за кілька хвилин. Я ледь протискуюсь всередину та їду в натовпі пасажирів аж до зупинки університету.

Заплативши за проїзд, виходжу назовні й вдихаю свіже повітря на повні груди. Після кількох таких поїздок страшенно хочеться мати власний автомобіль, але в мене його не має бути за статусом. Ваня вважає, що автомобіль створений не для жінок, а просити його привозити мене на роботу — означає провести з ним ще мінімум сорок хвилин поруч. І невідомо, як він відреагує на натовп молодих студентів, часто занадто розперезаних та нахабних.

— Анно Едуардівно, — чую дзвінкий жіночий голос, ледве заходжу в корпус університету.

Обертаюся й бачу перед собою Тамару Петрівну, нашу директорку, яка приймала мене на роботу.

— Добридень, — відразу вітаюся й із роздратуванням помічаю, що вона оглядає моє вбрання.

— Схвалюю, — киває вона, дивлячись на довжину моєї спідниці та відсутність декольте.

Я лише усміхаюся, точніше, вичавлюю із себе усмішку. До початку мого першого заняття залишається хвилин п’ять. А я б хотіла ще зайти в аудиторію, роззирнутися та підготуватися, але Тамара Петрівна бере мене під руку і пропонує:

— Відрекомендую вас студентам.

Відмовити не маю права, хоча не хотіла б, щоб мене представляли з пошаною. Це зайве. Не люблю привертати до себе увагу. Але Тамара Петрівна не залишає вибору: рішуче бере мене під руку і веде до аудиторії 47, розташованої трохи лівіше від входу.

— Здрастуйте, — говорить вона присутнім студентам. — Хочу відрекомендувати вам нового викладача філософії — Скворцову Анну Едуардівну.

Студенти мляво оглядають мене, хтось відпускає жарт, придумуючи прізвисько «монашка», а інші дивляться в телефон. Їм зовсім не цікаво, хто прийшов на заміну. Цей інститут не найкращий у місті. Навчаються тут перевважно важкі діти багатих батьків. Фінансування надходить справно й директорка робить усе, щоб дати студентам знання. Отримують вони їх чи ні — це вже не її проблеми.

— Здрастуйте, — вимовляю.

— Що ж, я прощаюся з вами, — директорка йде, залишаючи мене сам на сам зі студентами.

Глитаю та побіжно оглядаю їх. Хлопці зухвало оглядають моє тіло, а дівчата зиркають із неприхованим презирством, хоча я не розумію, чим воно викликане.

— Тема нашої лекції…

Договорити мені, звичайно ж, не дають. Час огляду нової викладачки вичерпується і в аудиторії починається галас.

— Вам є вісімнадцять, Аня… Едуардівна.

— А ви заміжня? Я б вду… одружився.

— Намалювалася тут, — кричить одна з дівчаток. — Як на подіум.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На межі бажання, Адалін Черно», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На межі бажання, Адалін Черно"