Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

Розділ 25

          Крім Леонового портрету, наша вітальня поповнилась ще декількома фотографіями, на яких були зображені наші усміхнені обличчя. Мені подобалось дивитись на всі ці зображення, які були зроблені в миті щастя. Відчуття радості переповняли мене, коли я знаходилась в цій кімнаті.

          Я раділа, що Леоніду сподобався мій подарунок. Він неодноразово повторював, що не перестає дивуватися моїм художнім здібностям. І щоразу його слова змушували мене зашарітися.

          Після повернення Леона з відрядження, я помітила зміни в його поведінці. До пізньої ночі він проводив час за своїм нетбуком. Я лягала спати сама, засинаючи без його обіймів. Прокидалась я теж на самоті. Зранку я встигала лишень привітатися з ним й він одразу від’їжджав по справах.

          Живучи в одній квартирі, ми бачились мигцем. В нього з’явилась звичка виходити з кімнати, щоб відповісти на дзвінки. Раніше такого не було. Як і дзвінків, що в останні дні лунали занадто часто. Мене це страшенно злило й я не могла зрозуміти причину його скритності.

          Сьогодні в мене був страшенно нервовий день в університеті. Викладачам не подобались наші самостійні роботи, доповіді й відповіді. Здавалось, що вся група робить все не так. Деяким дівчатам-одногрупницям це все набридло й вони вирішили не йти на останню пару і просто пішли по-домівкам.

          Я чекала на Леоніда і весь час споглядала на годинник. Він спізнювався. Леон приїхав з двадцятихвилинним запізненням. Сівши в машину, я привіталася й поцілувала його, як завжди.

          - Котик, я трохи замерзла чекаючи на тебе. – сказала я, потираючи руки.

          - Вибач, не розрахував з часом. – промовив Леон і додав тепла в машині.

          - В мене сьогодні якійсь скажений день. – обурено промовила я. – Не пригадую, щоб…

          Пролунав дзвінок його мобільного, який не дав мені договорити.

          - Вибач, Діанко. Мушу відповісти. – сказав Леон і натиснув кнопку. – Алло! Привіт! Так, якраз в дорозі. Ну, що знову?! Господи, як мене затомила вся ця бюрократична тяганина! Ти не можеш самостійно вирішити цю проблему? Гаразд, буду вдома, передзвоню. Бувай!

          Він завершив розмову, важко видихнувши, подивився на мене.

          - Крихітко, що ти казала?

          - Не важливо. – промовила я. - В тебе якісь проблеми?

          - Багато справ навалилось одночасно. – сказав Леон, скеровуючи машину до нашого будинку. – Мушу працювати більш інтенсивніше, ніж завжди.

          - Я помітила. – Мій голос був трохи напруженим. – Ти вже декілька днів сам не свій.

          - Трохи доведеться потерпіти, поки я все не владную. – сказав Леон, паркуючи автомобіль біля під’їзду.  – Діанко, завтра поїдеш на пари самостійно. Ніяк не виходить тебе відвести. Вибач, малесенька. – Він ніжно поцілував мене.

          - Гаразд. – погодилася я, вийшла з машини і попрямувала додому.

          Я була змушена переписати весь реферат, який відмовилась прийняти у мене викладачка з історії моди. До першої ночі я сиділа в книжках, лишень іноді роблячи перерву на чай. Леон теж був зайнятий і за цілий вечір ми з ним не перекинулись жодним словом.

          Пролунав дзвінок, який змусив мене відволіктись від реферату. Грала мелодія на Леоновому телефоні.

          Мене здивувало, що йому так пізно телефонують. Я прислухалась.

          - Чого ти дзвониш в такій годині? Ти що, здуріла? – Він намагався притишити голос, щоб я не почула його розмову. – Я не хочу, щоб Діана почала про щось здогадуватись. Не можу я зараз приїхати! Ти що не розумієш, що змушуєш мене ризикувати?

          Моє серце билося в грудях з такою силою, наче от-от мало вибухнути. Я слухала кожне слово, яке говорив Леон і дихати ставало все важче, наче хтось потихеньку перекривав доступ кисню до моїх легенів.

          - Гаразд. Я приїду. Тільки дочекаюсь, коли вона ляже спати. До зустрічі! – промовив тихим голосом Леонід, намагаючись говорити якомога тихіше.

          Я не могла говорити. Не могла думати. Не могла дихати.

          Світ поплив перед очима. Намагаючись тримати себе в руках, я на ватяних ногах пройшла до спальні і зачинивши за собою двері, гепнулася на ліжко.

          Всередині утворилася величезна діра від болю, який роз’їдав мене, отруюючи всю мою душу своїм мерзотним смородом. Його присмак був знайомий мені. Раніше вже довелось скуштувати гидкої страви під назвою «біль від зради».

          Я не плакала. Напевно, серце відмовлялося вірити в те, що Леонід здатний на таку підлість. Але емоції взяли верх над здоровим глуздом. В голові, наче на повторі, звучали слова, які я щойно підслухала.

          Почулися кроки Леона. Я заплющила очі, вдаючи що вже сплю. Відчинивши легенько двері, він перевірив чи я тут і так само тихо їх причинив. Через декілька хвилин вхідні двері зачинились і я залишилася вдома сама.

          Гірке відчуття від образи охопило мене, підступивши до самісінького горла. Здалося, що я відчувала його в роті, наче щойно випила склянку отрути.

          Я не знала куди направлявся Леон, але з розмови зрозуміла: він їхав до іншої жінки.

          Хіба я могла уявити собі, що моє щастя буде таким коротким? Шість місяців протривали наші стосунки. «Так само, як і з Максом» - подумала я і мляво посміхнулася. Невже мені наворожили на нещасливе кохання? Невже щоразу мої почуття будуть знищені вщент чоловічою підлістю?

          В скронях луною відбивався стукіт серця, яке з тривогою билося в мені. Я хотіла повернути час назад і дати собі ляпаса, коли знову повірила чоловіку.

          Я заплющила очі і намагалася утихомирити свою роз’ятрену душу. «Мені не варто себе налаштовувати на найгірший варіант» - подумки промовила я. Можливо, я просто не так все зрозуміла? Чи деякі слова мені просто почулися?