Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Орися підійшла до дзеркала, узяла гребінець і почала причісуватися. Двері прочинилися, в щілинку заглянула Кшися і, побачивши, що її панна вже прокинулася, упурхнула до кімнати.

— Доброго ранку, панночко! Знову сама! Чому мене не покликала? — Кшися відразу заметушилася біля своєї господині, готуючи воду для вмивання.

— Не можу ж я тебе весь час кликати! Хіба я й зачесатися вже сама не ладна? — відповіла Орися.

— Ну як же! Так годиться, щоби панну зачісувала служниця! А яку сукню ти, панночко, хочеш одягти сьогодні?

— Хіба це має значення? Вибери будь-яку на свій смак, — байдуже відповіла Орися, бо їй було насправді байдуже — усі сукні гарні.

Кшися тільки всміхнулася. «Цікаво, а був би тут пан Тимофій — чи теж було б однаково, який вигляд мати!» — весело подумала жінка. Орися вмилася водою, настояною на травах, і почала вдягатися з допомогою своєї Кшисі в зелену, мов лісовий мох, сукню, оздоблену золотою вишивкою. «Як же важко носити цю купу нижніх спідниць під сукнею, як стискає груди тугий корсаж!» — думала дівчина. Носити такі сукні було і справді незручно — надто ошатний і пишний одяг був важкий, змушував ходити повільно, чинно й завжди тримати спину прямо, не давав розслабитися, і треба було постійно трохи піднімати поділ під час ходьби. Але іншого одягу не було.

Вийшовши до сніданку, Орися зустріла в їдальні Михайлика. Той радісно кинувся до неї, почав весело базікати з дівчиною, але розмова їхня швидко затихла, коли в їдальню ввійшов пан Матвій. Він косо подивився на Орисю з Михайликом і холодно побажав їм доброго ранку.

Сніданок минав у мовчанні. У цьому домі їли завжди в їдальні, за столом, застеленим білою скатертиною, зі срібних тарілок. Особ­ливо дорогоцінні були ложки та виделки: позолочені, з жартівливими чи мудрими висловами латиною, які були вигравірувані на ручках, — вони були справжніми витворами мистецтва. Орися не знала латини, тому оцінити дотепність висловів не могла.

— Орисю, ходімо гуляти після сніданку? Там випав сніг, але дуже тепло, — запропонував Михайлик.

— Звичайно, підемо! — з усмішкою відповіла дівчина. — Якщо ти добре почуваєшся, то я з радістю погуляю з тобою.

Із настанням холодів здоров’я Михайлика погіршилося, він почав частіше кашляти, але однаково за найменшої можливості вибирався на волю, щоби подихати свіжим повітрям.

— Ти ліпше верхи проїхався б, аніж волочитися поруч із панянкою! — з незадоволенням у голосі втрутився в їхню розмову Клесінський, зневажливо зиркнувши на сина.

— Як накажеш, батьку, — зітхнувши, відповів Михайлик. А потім, подумавши, хлопчик попросив: — А може, Орися зі мною теж проїдеться?

— Ти мене питаєш? У панни й питай — захоче, нехай їде, — відрізав полковник.

— Я не вмію їздити верхи, — зніяковіло відповіла Орися.

Пан Матвій підняв на неї здивований погляд.

— Он як? То треба виправити цю хибу! Я сам навчу тебе їздити верхи. І почнемо вчитися відразу після сніданку, — холодно сказав чоловік.

Орисі така пропозиція не сподобалася. Як пояснити пану Клесінському, що вона й так ніяковіє в його присутності, а ще доведеться й на коня сідати, коли вона дуже боїться цих тварин? Орися так і не змогла за весь час своєї подорожі звикнути до верхової їзди. Але тоді було легше — Тимофій міцно тримав її й так вправно керував Вороном, що дівчина в його руках зовсім не боялася. Але сидіти на коні самій, та ще й керувати ним?! Дівчину охопила паніка, але відмовитися вона не насмілилась. Тому, поснідавши та надівши теплу шубку із соболиного хутра — також власність другої пані Клесінської, Орися вийшла на подвір’я перед будинком.

Полковник уже чекав свою майбутню невістку на широкому дворі, де стояла осідлана кобила світло-сірої масті на кличку Бджілка. Пан Матвій подав дівчині руку й допоміг спуститися з ґанку — попри усю його холодність, він завжди виявляв галантність — і підвів Орисю до конячки.

— Не бійся. Вона смирна, — байдуже сказав пан Матвій, легко підняв дівчину й підсадив у дамське сідло. — Тепер тримай поводи. Так, правильно!

Клесінський сам повів кобилу обійстям. Орися перестала боятися — конячка ступала м’яко та обережно. Це була слухняна тваринка, не те, що гарячий Ворон, який не визнавав над собою нічиєї влади, окрім свого господаря. Клесінський побачив, що дівчина трохи опанувала свій страх, тож змусив кобилу піти легким підтюпцем. Орися скрикнула від страху, кинула поводи й учепилася в луку сідла. Матвій усміхнувся.

— Орисю, ніколи не випускай поводи, — сказав він. — Інакше кінь тебе не слухатиме. Він мусить відчувати в тобі вершника, господаря. Спину тримай рівно — не напружуйся в сідлі. Якщо ти потягнеш поводи або вправо, або вліво, то кінь поверне в той бік. Спробуй!

У Орисі вийшло. Займаючись верховою їздою щодня, вона почала робити успіхи. Зник панічний страх перед кіньми, дівчина навчилася керувати, розвертати, зупиняти тварину. Ця забава дала Орисі можливість абстрагуватися від своєї туги за Тимофієм. Але щоразу, коли Матвій підсаджував її або знімав із коня, серце Орисі щеміло від спогадів про те, як знімав її із сідла Тимофій. Нарешті у дівчини вже так добре стало виходити, що в черговий урок вона в супроводі пана Клесінського виїхала верхи за ворота маєтку в бік лісу.

Конячка неквапом ішла засніженим лісом. Матвій слідував за Орисею на своєму жеребці й не зводив із неї очей. Щоразу підсаджуючи її в сідло, старий шляхтич тріпотів від дотику до неї — він ніяк не міг приборкати кохання до юної дівчини, що прокинулося в його серці.

Свою першу дружину Матвій покохав з усім запалом юності. Але вона померла, і для нього ця втрата стала нестерпним горем. Разом із коханою дружиною померла його здатність любити. Удруге Клесінський одружився з розрахунку. Шлюб цей був вигідний для