Читати книгу - "11/22/63"

і після п’ятихвилинної прогулянки опинився перед фасадом будинку № 4905 на Магазин-стрит, де житимуть Лі й Марина Освальд зі своєю донечкою Джун в останню весну й літо життя Джона Кеннеді. Це був облізлий будинок — хоча ще не зовсім руїна — із зарослим подвір’ям за залізним парканчиком заввишки по пояс. Фарба його нижнього поверху, колись біла, тепер облущилася до жовтизни кольору сечі. Верхній поверх залишався нефарбованим сірим дощатим сараєм. Розбите вікно там було затулено картоном з написом: 100 СОВНО ОРЕНДИ ДЗВОНІТЬ MU3-4192. На цьому ґанку з іржавими перилами у вересневих сутінках 1963 року сидітиме в самій лиш білизні Лі Освальд і, стиха шепочучи: «Пух! Пух! Пух!», цілитиметься у перехожих, клацаючи курком тієї наразі незарядженої гвинтівки, котрій судитиметься стати найзнаменитішою в американській історії.

Якраз про це мені думалося, коли хтось поплескав мене по плечі, від чого я ледь не скрикнув. Гадаю, я таки здригнувся, бо чорний молодик, котрий мене був потурбував, поштиво зробив крок назад, піднявши порожні руки.

— Перепрошую, сар. Перепрошую, йа не маав наміру ваас на’якати.

— Та так, все гаразд, — відповів я. — Я сам винен.

Ця моя заява його явно збентежила, але він був заклопотаний справою і зразу ж почав її викладати… хоча для цього йому довелося знову до мене наблизитись, бо та його справа вимагала тону, тихішого за розмовний. Він бажав знати, чи не зацікавить мене купівля кількох веселящих паличок. Я, здається, зрозумів, про що він говорить, проте не був цілком певним, поки він не додав: «Висоокок’аасна бо’отяна траваа, сар».

Я сказав йому, що пас, але якщо він підкаже мені в цьому Парижі Півдня гарний готель, від мене йому перепаде півбака. Коли він заговорив знову, голос в нього звучав набагато жвавіше.

— Опінії різняться, але я вибрав би готель «Монтелеон», — і він показав мені потрібний напрямок.

— Дякую, — вручив я йому монету. Та зникла в одній з його численних кишень.

— А скажіть, до речі, на що ви тут роздивлялися, — кивнув він на той ветхий дім. — Думаєте, чи не купити його?

Тут в мені зринув недобиток колишнього Джорджа Емберсона.

— Ви напевне живете десь тут, поблизу. Гадаєте, світить якась вигода, якщо придбати цей будинок?

— Можливо, дещо інше на цій вулиці, але не цей дім. Як на мене, цей скидається на дім з привидами.

— Це буде пізніше, — сказав я і вирушив до своєї машини, залишивши його стояти збентеженого.

7

Діставши з багажника «Санлайнера» сейфик, я поставив його на пасажирське сидіння з наміром самотужки віднести до мого номеру, і так потім і зробив. Але в той момент, коли решту мого майна забирав швейцар, на долівці між сидіннями я зауважив дещо, що змусило спалахнути мене соромом, абсолютно непропорційним до побаченої речі. А втім, те, що було завчене в дитинстві, залишається найсильнішою з наук, а другим правилом, яке я запам’ятав ще сидячи на колінах в матері, було — треба завжди вчасно повертати бібліотечні книжки.

— Містере швейцар, якщо вас це не вельми обтяжить, подайте мені он ту книжку, будь ласка, — попрохав я.

— Так, сар! Радо!

То була книга «Звіт Чепмена»[324], роман, який я взяв у Нокомиській публічній бібліотеці десь за тиждень перед тим, як вирішив, що вже настав мені час взувати чоботи-скороходи. Наліпка на куті прозорої суперобкладинки докоряла: ТІЛЬКИ 7 ДНІВ, ПАМ’ЯТЙТЕ ПРО НАСТУПНОГО ЧИТАЧА.

Вже в номері я поглянув на годинник і побачив, що зараз лише шоста вечора. Влітку бібліотека відкривається не раніше полудня, зате працює до восьмої. Довгі відстані належать до тих небагатьох речей, які у 1960 році коштують дорожче, ніж у 2011, але дитяче відчуття провини не полишало мене. Я подзвонив готельній телефоністці і дав їй телефонний номер бібліотеки в Нокомисі, прочитавши його з картки, вставленої до кишеньки на внутрішньому боці задньої частини палітурки. Від написаної під тим номером фрази — «Якщо затримуєте книгу на 3 дні пізніше строку повернення, зателефонуйте, будь ласка» — я відчув себе ще гіршим собакою.

Моя телефоністка заговорила з іншою телефоністкою. Поза ними чулося слабке белькотіння чиїхось голосів. Мені майнуло, що в той час, з якого я сюди з’явився, більшість тих віддалених балакунів уже будуть мертвими. А тоді на іншому кінці почав дзвонити телефон.

— Альо, Нокомиська публічна бібліотека, — озвався голос Геті Вілкінсон, але ця найделікатніша літня леді звучала так, ніби сиділа у величезній залізній діжі.

— Альо, місіс Вілкінсон…

— Альо? Аальо? Ви мене чуєте? Цей клятий міжміський!

— Геті? — я вже кричав. — Це Джордж Емберсон телефонує!

— Джордж Емберсон? Ой лелечко! Звідки ви телефонуєте, Джордже?

Я ледь не сказав їй правду, але хребтовий радар видав єдиний, але дуже голосний писк і я прокричав:

— Батон Руж![325]

— В Луїзіані?

— Так. У мене ваша книжка! Я тільки зараз це побачив! Я хочу її вам висла…

— Нема потреби так кричати, Джордже, зв’язок уже набагато кращий. Мабуть, телефоністка була спершу не вставила як слід наш штекер. Я така рада вас чути. Це промисел Божий, що вас там не було. Ми так переживали, хоча брандмайстер і казав, що дім був порожнім.

— Про що це ви говорите, Геті? Про мій будиночок на пляжі?

А й направду, про що ж іще.

— Так! Хтось кинув підпалену пляшку з бензином туди у вікно. За пару хвилин зайнялася вся будівля. Брандмайстер Дуранд гадає, то якісь хлопці, котрі приїздили туди пиячити, так добешкетувалися. Чимало гнилих яблук нині. Це через те, що всі бояться тієї Бомби, так чоловік мій каже.

Авжеж.

— Джордже? Ви ще є там?

— Так, — підтвердив я.

— Яка у вас книжка?

— Що?

— Яка саме у вас книжка? Не змушуйте мене перевіряти картковий каталог.

— О, «Звіт Чепмена».

— Ну, тоді відішліть її якомога швидше, добре? У нас тут черга на неї. Ірвінг Воллес надзвичайно популярний.

— Так, я обов’язково вишлю.

— І мені дуже жаль, що так трапилось з вашим будинком. Ви втратили якісь речі?

— Все важливе зі мною.

— Подякуємо за це Богу. А назад ви скоро пове…

Пролунало «клац» таке гучне, аж мене ніби в вухо вжалило, а потім загуділа відкрита лінія. Я поклав слухавку на місце. Чи скоро я повернуся назад? Я не вбачав потреби в тому, щоб передзвонювати й відповідати на це запитання. Але тепер я буду обачнішим з минулим, бо воно не лише відчуває агентів-перетворювачів, а й має зуби.

Вранці я першим чином відіслав до Нокомиської бібліотеки «Звіт Чепмена».

А потім поїхав у Даллас.

8

За три дні я вже сидів на лаві на Ділі-плазі й