Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Довгу хвилю вона сиділа мовчки. А тоді мовила:

— Так.

— Тоді, звісно, краще, що ти поїхала, — виснував Філіп. А вона подумки запевнила себе, що він не це мав на увазі. Просто, мовляв, хотів дошкулити їй. Це спрацювало. Навіть більше: відчула неосяжний жаль за всім тим, чим її маленькому хлопчикові не довелося побути. За тим дитям, яке вона могла б мати, якби зуміла того домогтися. Адже вийшло так, що її хлопчик лишився в руках чудовиська, і та зараза перейшла й на нього. Тож і склалася родина з трьох монстрів: батько, мати й син.

І все спростилося.

— Це давило мене, — сказала вона. — Усі ті люди, що загинули через те, що я зробила. Я пробувала вийти з гри твого батька. Запевнювала, що не видам його, якщо він дозволить мені просто взяти тебе й піти. А він, натомість, забрав тебе від мене. Сказав, що поводжусь я як несамовита, й тому він не може покластися на мене — дозволити мені як матері доглядати свою дитину. Себто якщо когось і посадять, то тільки мене.

— Я знаю, — запевнив її Філіп. — Він розповів мені.

— І мені довелося б робити це знову. І знову. Й знову. Убивати все більше людей для нього. Я й намагалася це робити. Пересилити себе. А вони хай би вмирали. Казав він тобі, що я була спробувала накласти на себе руки?

— Ага.

Їй би зупинитися. Не треба навалювати на нього ще й це. На її маленького хлопчика. Маленького хлопчика, який тільки й скоїв, що допоміг убити цілий світ.

О Боже! Вона все ще хотіла захищати його. Яка дурість. Адже він тепер — убивця. І мав би це усвідомлювати.

— Я була в шлюзі на станції Церера. Налаштувала, щоб відкрився. Треба було тільки ступити крок у пустку. Шлюз був старого стилю. Блакитно-сірий. І мав запах сурогатного яблука. Щось там біля рециклера. І якось я це таки зробила. Запустила відкривання. Але станція запрограмувала недопуск небезпеки для життя. Я того не знала. Отож, — стенула вона плечима, — саме тоді я й зрозуміла.

— Зрозуміла що?

— Що мені не врятувати тебе. Ти мав би або відсутню, або мертву матір. Такий був весь вибір.

— Не всі можуть стати солдатами, — прорік Філіп. Хотів уколоти її, але вона вже не відчувала болю.

— У житті маєш єдине право щодо когось іншого — піти геть. Якби могла, я взяла б тебе з собою. Але не змогла. Я б і лишилась, коли б могла. Але я не змогла. А якби могла, то врятувала б тебе.

— Не було потреби мене рятувати.

— Ти вбив чи не чверть мільярда людей, — мовила вона. — Хтось мав би запобігти цьому.

Філіп підвівся, рухи якісь дерев’яні. На мить вона уздріла, який з нього виросте чоловік. І яким він був хлопчиком. Його очі виказували якийсь глибоко прихований біль. Не такий, як у неї. Його біль був його власний, і вона могла тільки сподіватися, що він той біль відчує. Що бодай навчиться жалкувати.

— Перш ніж ти вб’єш сам себе, — сказала вона, — прийди. Розшукай мене.

Він відсахнувся на сантиметр — от ніби вона закричала.

— І чого б я міг учинити щось аж таке дурне? Я не боягуз.

— Коли це прийде до тебе, — мовила вона, — знайди мене. Ніщо й ніколи не скасує того, що вже сталося, але я допоможу тобі, якщо зумію.

— Та ти лайно для мене, шльондра! — кинув їй Філіп і подибав геть на негнучких ногах. Уся решта, хто сидів у їдальні, витріщалася на них або удавала, ніби дивиться деінде. Наомі труснула головою. Хай собі дивляться. Вона на те вже не зважала. Їй навіть не боліло. Її серце було таке неосяжне, та сухе, та порожнє, мов яка пустеля. Це вперше, відколи вона озвалася на Марків виклик на станції Тайко, її свідомість була ясна й прозора.

Вона була майже забула, що й Сін тут, поруч, і згадала про нього, аж як він обізвався:

— Прикрі слова, як для його великого дня.

— Таке воно, життя, — мовила Наомі, а подумала: «День точно не великий!»

У її пам’яті Марко промовив: «Аби клас гнобителів почув тебе, маєш промовляти як один із них. І не тільки мова як така, а й дикція важить». Але ж він і досі ще не виголосив свого одкровення. Хоч би якою дикцією. Невідомі були їй його плани. І ніхто, крім самого Марка, не знав їх усіх.

Одначе, хоч би який масштабний був його задум, він і досі ще не здійснився увесь.

Розділ двадцять шостий. Еймос

Салівен загинув, коли вони видерлися десь на п’ятнадцятий метр по стовбуру шахти. Їхній план (якщо можна було так це назвати) зводився до того, щоб відкрити двері до ліфтової шахти, потім піднятися на рівень вище та відкрити ще й там двері. Кожен рівень мав послужити опорним пунктом для підйому ще вище, на наступний рівень, а на той час, коли вони дістануться до того місця, де на найвищому рівні застрягла ліфтова кабіна, вони мали вже набратися досить досвіду з шахтними умовами, що могли б, чом би й ні, якось протиснутися повз ту кабіну, а чи всадити туди тюремників, аби ті пропускали решту нагору. Принаймні це ж була така проблема, що її вони могли розв’язати наостанок, як там опиняться.

Десь чи не година пішла на те, щоб відкрити перші двері. По-пер­­ше, їх перекосило й заклинило, тож замок не спрацював. По-друге, вся маса дверей була набагато більша за звичайні дверні стулки кабіни. Зрештою владнали це так, що Еймос, Салівен і Морріс ухопились за одну стулку, а Конечек, з його надзвичайною силою, за другу та й прочинили їх настільки, щоб кожне могло в них прослизнути боком. А ще ж і ґрунт зробився нестійкий, надто після другого удару з космосу, й вся та триклята земна мантія все ще бриніла, мов дзвін, коли в нього ударило било. Зрештою Еймос почав відчувати спрагу, але ж краще було не нарікати на свої особисті дискомфорти.

Шахта була повна пітьми — а чого ще можна було сподіватися від неї за таких обставин? А ще була вона мокра, й навіть для Еймоса це