read-books.club » Фентезі » Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

338
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2" автора Говард Лавкрафт. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 86 87 88 ... 129
Перейти на сторінку:
само продовжував рухатися. Потроху доктор прийшов до тями серед смороду непроглядної пітьми, чуючи тільки одну пронизливу ноту плачу, на яку зійшло те надривне схлипування. Він був липкий від холодного поту і не мав жодної змоги засвітити світло; вражений і геть виснажений бездонною чорнотою і жахом та проклятий спогадами, які вже не стерти з пам’яті. Під ним і досі копошилися десятки тих істот, а з однієї із шахт він зняв накривку. Віллетт знав, що побачена там унизу потвора нізащо не зможе видряпатися слизькими стінами, а проте здригався від самої думки про те, що десь може бути бодай найменший лаз.

Він так ніколи й не дізнається, що то була за істота. Вона була схожа на один із жахливих барельєфів на пекельному вівтарі, тільки що жива. Природа ніколи не давала їй цієї подоби, бо надто впадало у вічі те, що істота була незакінчена. Її вигляд суперечив уявленням про нормальність, а викривлення пропорцій не піддаються жодним описам. Віллетт наважується стверджувати хіба те, що ці істоти і були тим, що Ворд створив із недосконалих солей, і кого він тримав собі за слуг або для ритуальних жертвопринесень. Інакше, якби вони не були потрібні, то на вівтарі не різьбили б їхніх подоб. І то було не найгірше з усіх вирізьблених там зображень, проте Віллетт не відкривав інших ям. Першою виразною думкою, яка тоді з’явилася в його голові, був безглуздий абзац із якихось старих паперів Кервена, які він читав іще ген давно; речення, написане чи то Симоном, чи то Джедедаєю Орном у тому перехопленому зловісному листі, адресованому покійному: «Звичайне, що не вийшло Нічого, окрім як ожилого Жахіття, котре пан Г. піднес із Того, що його спромігся тілько частинно зібрати».

Тоді, замість витіснити геть це видиво, у Віллетовій пам’яті, доповнюючи його новим жахом, зринули спогади про ті страшні чутки, які колись ходили про спалене, покорчене тіло, знайдене у полях через тиждень після облави на Кервена. Чарльз Ворд якось розповів лікарю, що про нього казав старий Слокум: те тіло не було ані цілком людським, ані подібним до жодної тварини, про яку будь-коли чули в Потаксеті.

Ці слова стугоніли в голові доктора, а він кидався туди-сюди порослою селітрою кам’яною долівкою. Він намагався прогнати ті спогади, повторював подумки «Отче Наш», іноді збиваючись на мнемонічну тарабарщину на кшталт модерністської Спустошеної землі пана T. С. Еліота [141]і, зрештою, перемкнувшись на постійне повторення подвійної формули, яку він допіру знайшов у підземній бібліотеці Ворда: «Y’ai’ng’ngah, Yog-Sothoth», і так далі, аж до останнього рядка — «Zhro». Це трохи його заспокоїло, і за якийсь час він зміг зіп’ястися на ноги, гірко жалкуючи про втрачений у нападі переляку ліхтарик, ошаліло роззираючись у пошуках бодай найслабшого промінчика світла у непроглядно-чорнильній темряві холодного підземелля. Він майже не мав надії побачити його, а все ж напружував очі, розглядаючись навсібіч, видивляючись іскру, відблиск яскравого світла, яке він зоставив увімкненим у бібліотеці. За якийсь час він таки помітив десь ген удалині слабке світелко та, уже геть знемагаючи, поповз до нього, спираючись на коліна та лікті. Він повз серед смороду й завивань, постійно намацуючи перед собою підлогу, щоб не вдаритись об одну з численних велетенських колон або не впасти у мерзотну яму, яку він сам і відкрив.

Раз він торкнувся чогось твердого — судячи з усього, східців, які вели до того пекельного вівтаря, і з огидою сахнувся їх. Іншим разом наштовхнувся на ту саму поточену дірками плиту, яку він відкинув з ями, після цього Віллетт став ще обережнішим, наскільки це взагалі було можливо. Втім, зрештою, ні він не натрапив у пітьмі на ту глибоку яму, ані жодна почвара не вилізла з ями, щоб схопити його. Хай що то за істота була там унизу, зараз вона не виказувала своєї присутності жодним звуком чи порухом. Очевидно, з’їдений електричний ліхтарик не пішов почварі на користь. Щоразу, коли Віллетт пальцями намацував дірчасту плиту, він здригався всім тілом. Іноді, коли він повз цими плитами-люками, знизу пробуджувалося гарчання, проте загалом відгуку майже не було, бо він рухався геть безшумно. Поки він отак повз, світло попереду кілька разів відчутно слабло, і доктор розумів, що то одна за одною гаснуть залишені свічки та лампади. Думка про небезпеку загубитися у непроникній тьмі без сірників — у цьому підземному світі страхітливих лабіринтів — спонукала його зірватися на ноги й побігти, і він побіг, бо відкрита яма зосталася позаду; знав-бо, що коли згасне світло, його єдиною надією на порятунок, єдиною надією вціліти буде пан Ворд, який через деякий час, мабуть, вирядить когось на його пошуки. Та ось він потрапив із відкритого простору до вужчого коридору і чітко побачив перед собою світло, яке пробивалося крізь пройму дверей праворуч від нього. За якусь хвилю він уже був там — тремтячи від полегшення, знову увійшов до потаємної бібліотеки молодого Ворда і побачив, як згасає останній тріскотливий вогник останньої лампи, який і привів його в це безпечне місце.

4

Наступної миті він уже гарячково вливав до спорожнілих ламп олію із каністри, яку він примітив ще раніше, а коли кімната знову освітилася, почав роззиратися в пошуках якогось ліхтарика для подальшого огляду підземелля. Хоч яким він був нажаханим, усе ж в ньому переважила якась незрозуміла похмура цілеспрямованість: він твердо вирішив зазирнути під кожен камінь у своїх пошуках страхітливих таємниць, які стояли за непояснюваним божевіллям Чарльза Ворда. Так і не знайшовши ліхтаря, він вирішив узяти найменшу з ламп, напхав у кишені свічок та сірників і прихопив галон олії, яку вирішив приберегти на всяк випадок, у разі якщо знайде ще якусь приховану лабораторію по той бік жахливої зали з її нечестивим вівтарем та незвіданими закритими колодязями. Щоб знову пройти цією залою, потрібна була неабияка відвага, проте він знав, що мусить це зробити. На щастя, ні страхітливий вівтар, ані відкрита шахта не були біля широкої стіни з камерами, яка огинала печеру, і з якої, власне, двері вели у наступних напрямках пошуків.

Тож Віллетт повернувся назад до великої зали з колонами, до її смороду і приглушених завивань; він прикрутив вогонь у лампі, щоб навіть краєм ока випадково не побачити ні пекельного вівтаря, ані розверзтої ями, біля якої лежить подірявлена кам’яна плита. За більшістю чорних проходів ховалися хіба маленькі кімнатки, деякі порожні, деякі — відведені під комірчини; у тих комірчинах можна було побачити вельми дивні предмети. Одна була напхана вже напівзотлілими та запорошеними стосами одягу, і дослідник відчув радісний трепет, побачивши, що весь той одяг був у моді ще півтора століття тому. В іншій кімнаті він знайшов купу безладно зваленого сучаснішого одягу, наче хтось запасався ним для цілої роти чоловіків. Але що йому найбільше не сподобалось, то це великі мідні балії, які подекуди траплялися, — вони, та ще зловісні інкрустації, які їх прикрашали. Вони були навіть відразливіші за великі олив’яні миски, вщерть заповнені різноманітною гидотою,

1 ... 86 87 88 ... 129
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"