Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Я прокинулася у своїй кімнаті на підлозі біля ліжка. Не пам'ятала, як сюди дісталася, але судячи з того, що поруч лежали пляшки, після того, як покинути Юрію та Ігоря, я не зупинилася. Підвівшись з підлоги я впала на ліжко, відчуваючи, що отримала те, чого потребувала. Нехай та п'янка буде моментом необхідної слабкості, але краще не звикати до такого, та ще принаймні з тиждень не торкатися до вина. Не хотілося згубити своє нове життя у випивці.

Судячи зі світла за вікном, все ще був ранок, а значить спала я не так і довго. Схоже, що я переносила вплив алкоголю краще за інших, а тому і випивала так багато.

Я не стала лежати на ліжку довше, ніж потрібно, та, скочивши з нього, відчинила вікно й стала одягатися. Сьогодні на мене чекала одна справа в Середньому Місті, у випадку якщо Бернард щось знав. Закінчивши одягатися я взяла з собою ремінь з кільцем для естока, та саму зброю. Потрібно буде знайти щось краще, бо на фоні одягу цей ремінь, що більше сходив на просту смужку шкіри, виглядав жахливо.

Мабуть, Юрія та Ігор досі спали, тому я навіть не стала до них заходити. Пройшовши спершу до ванної та вмивши там обличчя, я знову піднялася на перший поверх, де зустрілася з Лаврентією. 

— Пані Діано, мені приготувати для Вас сніданок? — запитала вона та поклонилася.

Я все не могла звикнути до такої манери звернення. В основному через те, що не розуміла, від щирого це серця, чи, бо так треба робити прислузі.

— Дякую, але не треба, — відповіла я. — Де я можу знайти Бернарда?

— Пан Бернард зараз має бути біля альтанки зі своєю книгою.

Вийшовши назовні я відчула прохолодне ранкове повітря, що не було наповнене якимись сумішами міських запахів, як це завжди було в Середньому та Нижчому Місті. Якщо постаратися, то можна було навіть вловити пахощі квітів.

Бернард справді був там, де й сказала Лаврентія. Він сидів за столом, що стояв всередині альтанки, і читав якусь книгу. Звісно ж, в нього за спиною досі був той короткий меч, що тримався там завдяки декільком ремінцям та шкіряному чохлу. 

— Доброго ранку, Бернарде, — промовила я відволікши його від читання. 

— Пані Діано, Вам теж доброго ранку, — промовив він та підвівся на ноги, після чого знову поклонився. 

— Бернарде, не потрібно до мене так звертатися, — сказала я та сіла за стіл. — Я не звикла до такого, та і всього лише дівчина з далекого села. Називай мене просто Діаною, і не потрібно кланятися. 

— Як скажеш, Діано, — швидко перейшов на нову манеру мови Бернард та теж сів за стіл. — Чим можу допомогти? 

— Колись Лебек, на прохання моєї матері, знайшов у Середньому Місті будинок моєї бабусі, що також був і аптекою. Чи знаєш ти, де саме він знаходиться? 

— Так, знаю, — обнадійливо промовив він. — Він зовсім поруч із воротами, біля яких вас зупинили вартові. Буквально декілька сотень кроків із центральної вулиці на схід. 

— Все так просто? Повірити не можу, що була так близько до нього, — із посмішкою промовила я.

— Звучить просто, якщо знати де він. Ми з Лебеком спершу об'їхали немало територій Середнього Міста. І теж з подивом дізналися, що будинок увесь цей час був зовсім поруч. Мені тебе провести туди? Які є наміри на рахунок того дому? 

— Здається Лебек казав, що там живуть якісь бандити, то ж спершу я планую від них здихатися, — промовила я підвівшись з-за столу. — Підеш зі мною?

— Звісно, — відповів він та закрив книгу, після чого теж підвівся та рушив за мною, залишивши її на столі.

Ми взяли двох коней та вийшли на дорогу. І справді, поки я не ставила запитань, Бернард мовчав наче німий. Вперше я почула від нього пару слів лише коли ми пройшли крізь ворота, де він привітався з вартовими.

— Сюди, — промовив він та звернув із центральної дороги на схід, де вже за хвилину ми зупинилися біля того самого будинку-аптеки.

Це був двоповерховий будинок з прибудовою збоку, що, мабуть, і була аптекою. Він стояв прямо під стіною до Вищого Міста, маючи навколо себе невелику територію огороджену низьким кам'яним парканом.

Я одразу ж порівняли те, що побачила, з тим, що колись вишивала моя мама. Стіни вже не були білими, і тепер, облізши, були просто цегляні, що наче маскувало будинок на фоні муру. Червоні двері та віконні рами вицвіли та прогнили, а дах із черепицею вже почав обвалюватися. Звісно ж, і по стінах не плелося жодних рослин.

Виглядало все не дуже добре, але і не настільки погано, як могло б здатися. Це все ще був будинок, що виглядав не дуже той дешево. Потрібен лише ремонт.

Коли я закінчила огляд будинку та злізла з коня, в той же момент двері відчинилися і звідти показався якийсь чоловік з сокирою та у рваному одязі. Він хитався наче п'яний, і коли перечепився та впав через паркан, я почала відчувати злість до тих, хто зайняв цей будинок. Ні. Це була ненависть до тих, хто так погано піклувався про рідний дім моєї матері.

Я пішла до будинку, чуючи за собою і кроки Бернарда.

— Мені зайти першим? — запитав він вже біля дверей. 

— Не варто, — відповіла я та постукала у двері кулаком.

Не пройшло і хвилини, як за дверима нарешті показався якийсь беззубий старий з пов'язкою на оці. Вочевидь життя у нього було веселим та довгим, але він все ще виглядав новачком у банді, наче весь час був на побігеньках. Оглянувши мене та Бернарда, він замкнув двері та прокричав щось своєму ватажку: