Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

у воєнних походах. Тому всі вони й були розпачливими та сміливими воїнами, чудовими наїзниками. Це були не просто скотарі та злодії, що вчиняли набіги з метою захоплення невільників і чужого добра, — це було військо, яке своєю хоробрістю й відвагою не поступалося низовим козакам. Не дивно, що лише ці дві сили могли протистояти одна одній ось уже стільки років. Хмельницький розумів усі ці переваги орди і правильно розсудив, що допомога татар у війні проти Речі Посполитої буде істотною.

Проте сам Тугай-бей, відомий як лютий воїн, справляв інше враження — його каптан, прикрашений лисячим хутром, був із дорогого сукна, а зброя та кольчуга надзвичайно розкішні. Сам він був вихованою та чемною людиною, однак не позбавленою гордині. І це природно — Тугай-бей був представником одного з чотирьох найзнатніших татарських родів, що мали право обирати ханів і піднімати їх на білому повстяному полотнищі на честь обрання, читаючи молитви. Щоправда, після входження Кримського ханства до складу Османської імперії фактично право вибирати хана належало султану, а знатним беям залишилася лише біла повсть.

Посада правителя перекопського санджака була однією з найважливіших у Кримському ханстві — Тугай-бей мав особисту гвардію, йому повністю підкорявся перекопський гарнізон і понад п’ятнадцять тисяч воїнів-ординців.

Хмельницький розумів і цінував те, що разом із ним іде воювати такий знатний вельможа і досвідчений воїн. А сам Тугай-бей, незважаючи на свою гордовитість, вечорами часто сидів із Хмельницьким біля багаття, ведучи з ним дружню бесіду, попиваючи кумис. Тимофій не заглиблювався у їхні розмови й намагався менше потрапляти цим двом на очі. Він розумів, що робити йому там нема чого, а вертітися біля можновладців було не в його характері. Але все-таки одного разу йому довелося зіштовхнутися з перекопським беєм.

Щодня Тимофій сам доглядав за своїм Вороном. Він ретельно чистив його, годував, адже норовливий кінь мало кого до себе підпускав. Із того самого дня, коли Тимофій пожалів маленьке лоша та виростив його, Ворон був як товариш. Тимофій не уявляв себе і своє життя без свого коня. Ворон завжди ніби читав думки хазяїна, беззаперечно слухався, а, бувало, і рятував життя.

Трапилося так, що Тимофія за цим заняттям помітив Тугай-бей і просто не зміг не звернути уваги на такого жеребця. Бей підійшов і безцеремонно оглянув Ворона, спробував перевірити йому зуби, але Ворон фиркнув і ледь не вкусив нахабного незнайомця.

— Хай Аллах! Який юрга! Не кінь, а вогонь! Я за такого коня дорого заплатив би! — сказав Тугай-бей і подивився на Тимофія, багатозначно піднявши брови.

«Ага! Хрін тобі без сметани, а не мій Ворон!» — подумав Тимофій, а вголос шанобливо відповів:

— Для мене було б честю, якби твоя милість прийняв від мене, простого козака, у подарунок мого коня. Але Ворон не просто кінь для мене — він мій брат! Скільки разів його швидкі ноги рятували мені життя! Скільки разів кров із наших ран змішувалася та ставала одним цілим. Вибач мені, але чи погодився би ти, милостивий пане, подарувати або продати брата?

— А ти молодець! — усміхнувся перекопський бей. — Дійсно, нізащо я не розлучився б із братом!

Тугай-бей пішов далі, а Тимофій не знав, що й подумати: чи скривдив він бея, чи ні?! Згодом, коли йому надіслали від татарина в подарунок дороге сідло й кінську збрую, хлопець зрозумів, що догодив тому своєю відповіддю. Тугай-бей не ображається на нього за відмову. Тимофій полегшено зітхнув — бракувало ще спричинити невдоволення татарина.

У квітні татари вже наблизилися до Микитинської Січі. Але табором розташувалися в гирлі річки Базавлук, на Переволочанському шляху для охорони західних кордонів Запоріжжя від можливого вторгнення польських військ.

Сам Богдан Хмельницький зі своїми козаками й чотирма наближеними до Тугай-бея знатними мурзами направився до Січі.

 Розділ ХІІ. 
ПРИСТРАСТЬ ПАНА ПОЛКОВНИКА

Володій пристрастями,

інакше пристрасті оволодіють тобою.

Епіктет

Орися прокинулася досить пізно, коли скупі промені зимового сонця ковзнули крізь вузькі вікна на квіти, виткані на гобеленах, і змусили барви заблищати яскравіше. Дівчина подивилася на ці гобелени й подумала: «Як гарно виткані! Немов живі квіточки, і ось-ось на них сяде бджілка!» Вона присіла на своє ліжко зі стосом подушок, дорогими гаптованими простирадлами з тонкого льняного полотна. Зазвичай Орися прокидалася дуже рано, а сьогодні чомусь занадто довго спала. Відтоді, як вона провела Тимофія в дорогу, дівчина ніяк не могла знайти собі місця: її мучили й туга за коханим, і тривога за його долю — адже вона знала, куди та навіщо він поїхав. Часто вона шепотіла молитви, благаючи Бога зберегти життя її милому.

Бентежило Орисю і власне двозначне становище: хто вона тут — гостя чи майбутня господиня? Якби вона була дружиною Тимофія, то почувалася б упевненіше. Ось уже майже дві седмиці живе вона в цьому багатому домі, а все ніяк не може звикнути до цього нового для неї буття знатної панночки. Адже життя Орисі кардинально змінилося: челядь носилася з нею, немов орда няньок з єдиною дитиною — оберігала і плекала, виконувала будь-яке бажання. Кшися не давала своїй панні нічого робити, навіть підняти стрічку, що впала додолу. Михайлик постійно крутився біля неї, розважав цікавою бесідою, прогулювався з дівчиною в погожі дні навколо будинку й околицями. Орися ніколи не мала брата, тому вона прикипіла до хлопчика, немов до молодшого братика, і була тільки рада його товариству. А Михайлик тягнувся до Орисі, адже вона була з ним лагідною. Батько його не любив, часто поводився грубо і зневажливо, — хлопчик бачив це й почувався самотнім та вбогим. А біля своєї майбутньої тітки Михайлик забував про самотність, слабке здоров’я, лагідне ставлення було бальзамом для його душі, що страждала від нестачі батьківської любові.

Тільки сам господар маєтку, пан Матвій, викликав у Орисі трепіт. Він був завжди ввічливим і чемним, однак холодний у своєму ставленні до дівчини. Вона постійно ніяковіла в його присутності. Сині очі колишнього козацького полковника дуже