read-books.club » Сучасна проза » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

182
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" автора Олександр Єлисійович Ільченко. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 86 87 88 ... 194
Перейти на сторінку:
їй аж мову спересердя одібрало.

— Отже, — провадив далі мошенникуватий пан Оврам, — я не помилився, бачите, нітрішки, вибравши в спільниці саме вас. Ви допоможете мені, люба пані… викрасти Ярину Подолянку.

— Хто вас сюди прислав? — пильно дивлячись в очі Роздобудькові, тихо спитала Роксолана Купа. — Хто вас прислав по Кармелу? Чи не пан гетьман?

— Ревнуєте? — посміхнувся Оврам.

— Хто вас прислав?

— Не твоє діло, Самійло, про те Гапка зна! — грубо й двозначно відказав шукач золотих скарбів. — Я прийшов сам. Привело сюди закохане серце.

— Чиє серце?

— …Бо я кохаю панну Подолянку.

— Чого ж ви лізли в пазуху до мене?

— Щоб перевірити мої підозри.

— В пазусі? Щоб перевірити? Чи, бува, не клоччя напхано замість грудей? І що ж?.. Перевірили?

— Почув, як дуже калатає ваше серденько! І воно — моє припущення потвердило: між вами й Кармелою сьогодні став отой дрантивий молодик, що його звуть, здається, Михайликом, пані. Чи не так?

— Я не позволю, пане Роздобудьку…

— Хто ж питає в такому ділі дозволу! — спокійно, ба навіть глузливо посміхнувся нахаба. — Діставши ляпаса, я зрозумів, же серце ваше вражене свіженьким почуттям до когось, може, кращого й молодшого від мене. Отже…

— Цитьте!

— То ви радні мені допомогти?

— Я звелю-таки схопити вас, пане Овраме!

— Мадам?! — докірливо розвівши руками, ясно та прозоро посміхнувся гарненький Роздобудько. — За віщо ж?

— Вас підіслав сюди гетьман.

— Та й що?

— Однокрил уже не раз намагався Кармелу схопити. То як же ви насмілились…

— А так… — здвигнув плечима шукач золотих скарбів.

— Ого! — і Купиха засміялась. — Ви мені починаєте подобатись.

— Починаю? Я це почав тої хвилини, коли пані вперше глянула на мене.

— Но-но!

— Я рад служити слічній пані.

— Ви, бачу я, шляхтич — не тільки бравенький та гоженький, а й з біса хоробрий…

— Ціле моє життя ловлю чорта за хвіст.

— … А й дотепний!

— Як і кожний уродзони шляхтич, пані!

— І мені шкода стане вас, — провадила глузливо Роксолана, — коли Оникій Бевзь…

— А хто це?

— Ретельний мирославський кат. Коли він, занудившись без роботи, матиме вєльку пшиємность…

— Пані! — не без докору видихнув шукайло.

— Жеби пан здрув жартóвал!

— Хіба ж такій прегарній пані не однаково: від кого я сюди прибув! — І Оврам Роздобудько грайливо підморгнув Роксолані. — Ви тут живете між ворогами, пані. І хіба ж того не досить, що я є ворог ваших ворогів? Чи не так? Тому й не слід би вам втручатися в мої діла, бо вам однаковісінько — для кого вкраду я племінницю владики: для себе, для гетьмана Гордія Пихатого а чи…

— Ну-ну?

— Іде пан полковий обозний! — раптом обернувся до дверей Оврам. І стиха поспитав: — То згодні?

Роксолана промовчала.

— Чи ви хочете, щоб я панові Купі дещо розповів про ваші…

— Згодна!

— Чоловікові про панну Кармелу — ні слова.

— Чому ж?

— Він архієрея боїться, а замах проти його небоги… панові обозному зараз вигідніш викрити. Щоб заслужити довір’я владики й полковника. Ось чому…

Але Оврам Роздобудько скінчити не встиг, бо ввійшов до світлиці пан Купа-Стародупський, і шукайло хутко обернувся до нього:

— Я дожидаю вас, пане полковий обозний.

А Роксолана, вклонившись гостеві, так хутко вийшла, що Патимé з-за пурпурової запони ледве встигла дременути геть. Пані так боялася, щоб муж не помітив на її обличчі чогось такого, що йому знати не слід, — її збентежило і підозренне всезнайство пана Роздобудька, тож вона й побоювалася, що він, продовживши розмову, доскіпається й до речей неприємніших.

29

Тож правда була, що ляпаса за лапаса роздобув пан Роздобудько насамперед тому, що в думці, в серці пані Параски-Роксолани царював на ту годину обшарпаний ковалисько Михайлик, задля котрого вона вже твердо вирішила зо світу зігнати коханого Діомида, свого шлюбного мужа, Богом їй свіжо даного, і на це діло вона поклала собі, не мало не багато, — тижнів три-чотири, ніяк не більше.

А вирішила вона смерть своєму мужеві заподіяти не ножем, не отрутою, не кулею, не рукою найманого вбивці, а способом законним і для неї самої безпечним і навіть приємним: вона зважилась доконати законного мужа молодою силою свого принадного тіла.

Так, так! Вона розміркувала дуже просто: еж коханий її Діомид — старіший від неї принаймні років на тридцять і коли вона жадатиме від нього справляння шлюбного обов’язку разів стільки, скільки здужає сама — і серед ночі — при других півнях, і при третіх, і при появі сонця — йому во славу! — і перед обідом, і замість нього, і після нього, і знов же таки — ту ж саму тетерю й на вечерю, то підстаркуватого й досить підтоптаного пана полкового обозного надовго не вистачить, а за якісь там три-чотири тижні вона, ретельно сповняючи законний (перед людьми і Богом) обов’язок, зможе стати вільною вдовою, щоб вискочити притьмом за жаданого лобуряку Михайлика (бо ж так не дається), щоб настановити його новим обозним, — і пані Роксолана Купа вже була готова до бою за свою свободу і вже мала розпочати той солодкий бій сьогодні вночі, поєднуючи, як ми тепер сказали б, приємне з корисним.

Усе це вже склалося в неї, як річ певна й сливе здобута, отож її настрахало трішки небезпечне всезнайство приїжджого панка, і вона таки й справді злякалася, що може він докопатися в її душі й до цього чудового своєю простотою й безкарністю заміру.

І вона втекла мерщій, лишивши пиндючливого пана Пампушку з Оврамом Роздобудьком на самоті, і така була заклопотана своїми побоюваннями, що й не помітила, як Патимé, татарочка, майже з-під носа їй вискочила за внутрішні двері, приховані пурпуровим запиналом, вибігла з Пампущиного дому і скоренько подалась аж на базар.

30

Вона шукала там циганочку Мар’яну, щоб доручити їй важливе й добре діло.

Патимé знайшла її в гурті цікавих, де слухали, як меткоока дівчинка ворожить по руці якомусь чудернацькому запорожцеві, що на нього вона наскочила, як вихор, і вчепилась в руку, а він стояв, журно всміхаючись, бо ж не вірив у циганську ворожбу оцей француз Філіпп Сганарель, котрий, знайшовши на Вкраїні те, чого шукав, сьогодні втратив знайдене, навіть не бачивши жаданої Кармели Подолянки.

Пильно розглядала Мар’яна йому ліву долоню, водивши пальцем по складках її, бурчала щось сама до себе, а кілька пошарпаних і закурених запорожців, які, вже побувавши нині в бою, з Пилипом разом вийшли оце з шинку та й реготали, кепкуючи з доброго козака, що потрапив у полон до розхристаного дівчиська, котре так міцно тримало дужу руку француза.

— Ворожка, гляди, з

1 ... 86 87 88 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"