Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Хтось пробирався серединою нефу, кволо промацуючи дорогу ціпком. Було надто темно, щоб розгледіти, хто це такий. Чоловік, здавалося, заблукав: він тинявся туди-сюди, тихо покашлював і кликав її. Кіті спостерігала за ним з-за колони, сахаючись і ховаючись щоразу, як він обертався до неї. Судячи з того, що дівчина бачила, то цілком міг бути він: той самий зріст, постать, хода. Голос також видавався знайомим, та серце водночас підказувало, що це обман. Ця тварюка, мабуть, хоче заманити її до пастки. І все ж таки Кіті не могла просто так повернутись і втекти, не дізнавшись нічого напевно, — щоб потім усе життя думати, що вона кинула тут пана Пенніфізера самого, ще живого... Тепер їй було потрібно одне — ліхтар.

На підніжжя сусідньої колони досі падав промінець світла: ліхтарик Енн лежав на тім самім місці, де вона його загубила. Кіті дочекалася, поки кульгава постать відійде трохи далі, тихо по-котячому прокралася вперед, стала на коліна й підхопила ліхтарик; тут-таки вимкнула його й позадкувала в пітьму.

Постать ніби помітила її. На півдороги до іншої стіни нефу вона зупинилась, обернулась і немічно зітхнула:

— Там... хтось є?

Кіті, сховавшись за колоною, мовчала.

— Будь ласка... воно скоро знайде мене!

Застукотів ціпок. Стукіт поволі наближався до неї.

Кіті прикусила губу. Зараз вона вискочить, увімкне ліхтарик, погляне — і втече. Проте страх не давав їй ворушитись: ноги й руки заніміли.

Стук, стук... Аж тут вона почула, як ціпок упав і покотився кам’яною підлогою, а потім — глухий удар від падіння тіла.

Кіті прийняла рішення. Затиснувши ліхтарик у зубах, вона дістала з кишені штанів маленьку срібну підвіску бабусі Гірнек, холодну й важку. Тоді знову взяла ліхтарик рукою, увімкнула його — і виступила з-за колони.

Просто перед нею, безжурно притулившись до колони і впершись рукою в бік, стояв кістяк. Золота його маска блищала в промінні ліхтарика.

— Сюрприз! — вигукнув він і кинувся на неї.

Кіті з криком відсахнулась, випустила ліхтарик і виставила підвіску назустріч темряві, що насувалася. Свиснув вітер, затріскотіли кістки, долинув хрипкий зойк:

— Ой! Так нечесно!

Постать зупинилася на півдороги. Кіті вперше розгледіла її очі: дві червоні вогненні цятки, в яких зараз спалахнула прикрість.

Кіті позадкувала, держачи й далі перед собою срібну підвіску. Очі кралися навздогін, крутячись туди-сюди, коли вона ворушила підвіскою.

— Кинь це негайно, дівчатко! — роздратовано говорив кістяк. — Воно пече мене! Мабуть, надійна річ: така маленька — і така потужна!

— Назад! — вигукнула Кіті. Двері до аркади були десь позаду неї.

— Я не можу цього зробити! Розумієш, у мене наказ! До речі, навіть два! По-перше, і насамперед, охороняти Ґлед-стонове майно. Ану, перевірмо... Чудово, Гонорію! Тут усе гаразд. А по-друге, знищити всіх, хто вдереться до могили. Які тут у нас успіхи? Десять із дванадцяти? Непогано, але ще не бездоганно. I ти, дівчатко, — номер одинадцятий!

Кістяк раптово майнув уперед. Кіті відчула помах кощавих пальців у темряві. Вона скрикнула, відсахнулась і підняла підвіску. Полетіли зелені іскри, пролунав звірячий крик:

— Ой! Хай тобі дідько! Кинь це!

— Тепер я не можу цього зробити, — відповіла Кіті. Вона відчула за спиною холодний вітерець, позадкувала ще на два кроки — й мало не налетіла на відчинені двері. Обігнувши їх, вона спустилась на одну сходинку — і опинилась в аркаді.

Кістяк тепер був лише темним силуетом на дверях. Він погрозив кулаком:

— Треба було принести тобі меча, Кіті! Я навіть думаю, чи не піти по нього...

Аж тут він заціпенів і схилив набік голову. Щось привернуло його увагу.

Кіті поволі, але впевнено задкувала аркадою.

— Зорі... Я й забув про них...

Постать на дверях раптом підскочила й стала на підвіконня, дивлячись на небо.

— Скільки їх... Які вони блакитні та яскраві... наче перлини...

Хоч Кіті була тепер у дальньому кутку аркади — за кілька метрів від кістяка — й відступала дедалі хутчіше, їй було чути, як він вдихає свіже повітря й щось бурмоче собі під ніс, раз по раз радісно скрикуючи. Здавалось, він зовсім забув про її існування.

— Ні каміння... ні черви... як тут чудово! Ні цвілі, ні порохнявої могильної тиші... нічогісінько! Скільки зірок... і скільки простору..

Кіті завернула за ріг — і щодуху помчала до виходу.

32

Натаніелів лімузин промчав південними передмістями Лондона — промисловими районами, забудованими цегляними спорудами та алхімічними заводами, де над будинками вічно висів червонястий смоґ, що лиховісно відсвічував у променях надвечірнього сонця. Задля швидкості й зручності шосе, яким чарівники їздили з аеропорту до центру, було піднято на естакаду, що проходила над лабіринтом брудної глухомані. їздили нею мало, а довкола тяглися суцільні дахи, тож вряди-годи здавалося, ніби автомобіль самотньо пливе серед цеглясто-червоних хвиль. Натаніель неуважно оглядав це море дахів, занурившись у власні думи.

Водій був мовчазний, як і всі водії поважних осіб, і, попри всі Натаніелеві зусилля, жодних подробиць про вчорашню катастрофу не розповідав.

— Я сам майже нічого не знаю, сер, — говорив він. —Але цього ранку біля мого дому було повно людей. Простолюд у паніці, сер. Переляканий. Дуже переляканий. Безладдя, та й годі.

Натаніель подався вперед:

— Яке безладдя?

— Здається, тут замішане якесь чудовисько, сер.

— Чудовисько? Яке саме? Чи не здоровенна кам’яна людина, огорнута темрявою?

— Не знаю, сер. Ми вже під’їздимо до абатства. Там збираються міністри.

У Вестмінстерському абатстві? Натаніель, украй невдово-лений, умостився на сидінні глибше і змусив себе заспокоїтись. Поволі все з’ясується. Цілком можливо, що ґолем завдав нового удару — тоді доповідь про події в Празі виявиться якнайдоречнішою. Натаніель перебрав усе, що йому було відомо, силкуючись зрозуміти, що й до чого, й міркуючи про те, чи вважатимуть його місію вдалою. В цілому виходило, що «плюси» якщо й переважали, то зовсім трохи.

До успіхів він зарахував рішучий удар, завданий ворогові: за допомогою Арлекіна йому вдалося знайти джерело пергаментів для виготовлення ґолемів і знищити його. Він дізнався, що до цієї справи замішаний той самий страшний бородатий найманець, і що за ним стоїть якась таємнича постать, причетна — якщо вірити найманцеві — і до минулої Лавлейсової змови. Існування такого зрадника — новина, безперечно, важлива. Мінусом, однак, є те, що Натаніель так і не довідався, хто ж цей зрадник. Звичайно ж, довідатись про