Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

— Потім розкажу, — відповів він. — Зараз я трохи заклопотаний!

І кинувся на Джопліна.

Архіваріус із божевільним вереском підібрався до поваленої підставки. На мій превеликий подив, семеро духів що кружляли в Джопліна над головою, навіть не намагались зачепити його. Джордж тим часом уже наблизився до нього: Джоплін ухопив підставку й щосили жбурнув її в Джорджа. Не влучивши в ціль, тринога врізалась у друге залізне коло — те саме, що оточувало привид Бікерстафа. Між з’єднаними кінцями ланцюга з’явилась невеличка прогалинка.

Повітря навкруги аж заревіло. З кола вихопився порив крижаного вітру, знявши вгору цілі хмари могильного пилу. Ланцюги заторохтіли й застрибали по підлозі, наче живі. Привид обернув свою голову в каптурі до мене.

Він зігнувся, напружився — і тоненьким струменем диму почав сочитися крізь прогалину. За ним, прямісінько до решток тіла доктора, тягся слід із ектоплазми. Нарешті привид виріс аж до стелі й поплив уперед. Із-під темного плаща витяглися дві білі, кощаві руки.

Привид Бікерстафа вирвався на волю.

Квіл Кіпс відчув це. Вирячивши очі, він заворушився на стільці й прохрипів:

— Люсі! Допоможи мені!

Часу шукати рапіру вже не було. Вона лежала саме там, де качались по підлозі Джордж із Джопліном, частуючи один одного ляпасами й прокльонами. Якби я вирушила зараз по рапіру, це коштувало б Кіпсові життя.

Іншої зброї я не мала. Хіба що...

Я кинулася до Кіпса й дорогою підібрала з долівки залізний ланцюг, один з тих, які зрушив з місця Джоплін. Не задумуючись, я замахнулась ним і розкрутила в повітрі перед собою...

Залізо влучило прямісінько в голову привида Бікерстафа.

Він уже схилився над Кіпсом, готуючись задушити його в своїх обіймах. Примарні руки опустились. Із войовничим кличем, який скидався чи то на вереск, чи то на булькотіння, я знову розкрутила ланцюг круг себе і рубонула ним по білих кощавих пальцях духа, перетворивши їх на хмаринки туману. Привид позадкував. Ставши перед стільцем, я шалено замахала ланцюгом на всі боки.

— Обережно! — Кіпс ледве ухилився від його залізних ланок.

— Ти ще нарікаєш! — видихнула я. — Може, мені залишити вас сам на сам?

— Ні, ні! Все гаразд... А-а-а! — цього разу ланцюг зачепив його волосся.

Тим часом привид, зупинившись над тілом доктора, ріс і звивався, наче змія. Його груди й голова височіли наді мною, коливаючись то туди, то сюди, — він щосили намагався ухилитися від ланцюга. Його постать то ділилась на частини, то знову зливалась; на нас, пропікаючи одяг, падала справжня злива плазми.

Поки тривав наш поєдинок, голос Едмунда Бікерстафа наполегливо лунав у моїх думках, благаючи подивитись, обіцяючи все, чого бажає моє серце. Він повторював ті самі слова, нічого іншого він просто не міг сказати. Хоч який моторошний був його привид, хоч яку силу надавали йому божевілля й гнів, я почувалася дедалі спокійніше і впевненіше. Брудна, втомлена, задимлена від плазми, я міцно стояла й боронила свого суперника від смерті. Поглянувши на привида, я помітила, що з його голови злетів каптур, і обличчя доктора відкрилось. Так, воно було огидне й мерзенне, з гострими зубами й чорними дірами очей, а врешті-решт то було обличчя звичайної людини. Людини — дурної й упертої, що уявила себе поважною й через те нап’яла на себе химерний плащ. Людини, що жадала пізнати незбагненне й боялася сама доторкнутись до цих знань. Людини, яка завжди — й за життя, й після смерті — використовувала для цього інших. Чи гіпнотизував мене її голос? Когось, можливо, й гіпнотизував, мене — аж ніяк.

Мені його було вже досить.

Я змінила свою бойову позицію з захисту на атаку. Тільки-но привид знову скрутився, щоб промайнути повз залізо, я підступила ближче, націлилась — і махнула ланцюгом над головою, наче рибалка, що закидає вудку. Залізо розтяло Бікерстафа від каптура до підлоги — майже навпіл.

Долинуло тяжке зітхання, й видиво зникло. Нитки плазми зметнулись над підлогою і всотались назад у тіло. Востаннє війнуло вітром, і привид зник.

Залізні ланцюги курилися димом. Я впустила їх. Кіпс тим часом нерухомо сидів на стільці, трохи знервовано дивлячись на мене.

— Я загнала його назад, — сказала я. — Він не скоро повернеться.

— Гаразд, — відповів Кіпс, облизавши губи. — Дякую. Хоч мене ти теж трохи зачепила. А тепер розв’яжи мене.

— Зачекай, — я оглянула кімнату. — Треба завершити ще одну справу.

* * *

Поки я билася з привидом, боротьба між Джорджем та Джопліном тривала. Зчепившись, вони перекотились кімнатою до стіни, де була купа порожніх домовин. Джоплін, що саме опинився зверху, з криком вирвався з Джорджевих рук і, хитаючись, підхопився. Джордж не зміг зупинити його: пригнічений і зморений, він немічно притулився до стіни в кутку.

Сорочка в Джопліна була подерта, куртка — наполовину обідрана, сам він здавався цілком розгубленим. Та навіть тепер його думки переповнювало лише одне. Він поглянув на підлогу — туди, де зворотнім боком угору лежало дзеркало. І пошкутильгав до нього.

Ні! Годі! Пора покінчити з цим!

Навіть за всієї своєї втоми я була спритніша за архіваріуса. Я хутко підскочила до дзеркала: семеро понурих духів, як і раніше, ширяли довкола нього. Я нахилилась, підхопила його і, не звертаючи уваги ні на привидів, ні на крик Джопліна, понесла дзеркало до столу.

Мою руку аж обпікало крижаним холодом. Рамка з кісток немовби трохи тремтіла. Дзижчання оглушливо лунало у вухах. Я тримала дзеркало лицьовим боком додолу. Поглянувши вгору, я побачила, що духи з’юрмились круг мене, хоч і не дуже близько. Я не відчувала загрози від них. Їхні обличчя були невиразні й розмиті, наче на фотографіях, що потрапили під дощ.

Примарні голоси довкола мене волали:

— Поверніть нам наші кістки...

— Гаразд, гаразд, — відповіла я. — Зараз подивлюся, що тут можна зробити.

Підійшовши до столу, я передусім підняла рапіру. А тоді оглянула нагромаджений на столі мотлох. Мені відразу впали в око деякі речі Джопліна: ломик, зубило, молоток. Навіть не хотілося думати, навіщо вони йому тут знадобились...

Джоплін тим часом зупинився по інший бік стола. Його очі й досі палали тією самою впертою рішучістю.

— Ні! — прохрипів він. — Воно моє! Не чіпай!

Не звертаючи на нього уваги, я озирнулась назад у коридор, яким прийшла сюди. З мого рюкзака струменіло слабке зелене сяйво.

— Черепе! — покликала я. — Нам пора поговорити.