Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

Я шарпонулась уперед із криком:

— Джордже! Подивись на мене!

— Кажіть! — наполягав Джоплін. — Мерщій!

Я зі страхом побачила, як просіли Джорджеві щелепи. З його рота вилетіло довге, хрипке, непевне зітхання. Повіки опустились, тіло двічі здригнулось і завмерло. Рот залишився роззявленим, вирячені очі дивились у нікуди. Кілька світлих волосин прилипли до спітнілого чола.

— Отакої, — спересердя промовив Альберт Джоплін. — Яка диявольська прикрість! Він міг би сказати мені щось корисне, перш ніж померти.

28

Затамувавши подих, я дивилась на Джорджеве тіло.

— Ну що то за «краса, краса»? — нарікав Джоплін. — Хіба це по-науковому? Скоро світанок — нема часу пробувати ще раз! — і, спересердя тупнувши ногою, повторив: — Яка прикрість!

Він бурмотів щось і далі, та я його вже не чула. Його голос лунав десь далеко-далеко. Я не сприймала жодного звуку. Мій розум заціпенів.

— Джордже! — тихо покликала я. — Прокинься!

— Марно стараєшся, Карлайл, — обізвався Кіпс. — Його вже немає.

— Ні, що ти! Він завжди такий... — відповіла я. — Ти просто не бачив його вранці! Він просто сонний. Правда, Джордже? Джордже, відгукнися!..

Джордж не відповідав. Його тіло скидалось на старе пальто, перекинуте через бильце стільця. Вуста розкрились, руки обвисли. Мені пригадався Джек Карвер, як він лежав на нашому килимку, і його засотувала смертельна порожнеча. Я тихенько застогнала.

Погляд Джопліна повернув мене до тями. Архіваріус, що тільки-но дивився на годинник, перевів свої примружені очі на мене. Куди поділися його лагідний тон, його простакувата й боязкувата вдача? Тепер він рішуче й холодно втупився в мене.

Проте я помітила й дещо інше. Тієї миті, коли Джордж поглянув у дзеркало, привид Едмунда Бікерстафа вже заполонив собою увесь простір усередині кола. Я відчувала, як він тішився своєю перемогою, спостерігаючи за Джорджевим тілом. Тепер, однак, його увагу привернула нова жертва. Постать, закутана в плащ, обернулась — голова в каптурі нахилилась наді мною. Я помітила спотворене обличчя привида: вишкірений рот із гострими зубами, білу висохлу шкіру, чорні кола очей...

Коли я подивилась на Джопліна, привид зробив те саме.

Кіпс давно вже вийшов з підліткового віку і не міг розгледіти привида як слід, проте виразно відчував, що той поруч. Я помітила, як він скулився на стільці. А я? Я, навпаки, підбадьорилась і стиснула кулаки. В моїй душі немовби замкнулися двері — горе й смуток залишилися за ними, поступившись місцем спокою. Цей спокій, наче зимове озеро, був чистий, крижаний, безмежний... Я сіла й подивилась на Джопліна.

— Що ж, — говорив він тим часом сам до себе. — Можна спробувати ще раз. Усе, що нам треба, — посадити на стілець її. Може, вона впорається там, де не спромігся впоратись цей хлопчисько?..

Дрібними пташиними кроками він підійшов до мене, озброївшись кинджалом.

— Облиш її! — озвався Кіпс.

— Дійде черга й до тебе, — відповів Джоплін. — А поки що мовчи, бо тоді я покажу тобі, хто тут господар.

Він зайшов мені за спину і одним ударом клинка перерізав шнури, а потім знову притулив кинджал мені до горла. Я стояла мовчки, розминаючи кулаки.

— Підходь до стільця, — наказав Джоплін.

Я послухалась, намагаючись дихати рівно й спокійно, щоб заспокоїти нерви.

— Ви робите помилку, змушуючи мене подивитись у дзеркало, — сказала я. — Я розмовляю з привидами. Вони відповідають мені. Я можу розповісти вам багато їхніх таємниць. Яка вам користь від моєї смерті?

— Йди, йди! Щось я не дуже вірю тобі. Хіба такий Талант існує?

— Так! Тут у мене є Третій Тип. Його Джерело — в моїй торбині. Бікерстаф — ніщо порівняно з ним! Хочете, покажу?

Далеко в темряві зі склянки озвався череп:

— Навіщо ти принесла мене сюди? Він нітрохи не кращий за Кабінса! Божевільні експерименти, огидні звички... Може, й він зараз занурить мене у ванну?

Джоплін завагався, та за мить підсунув лезо кинджала ще ближче:

— Я досі не вірю тобі!

— От і гаразді — зітхнув з полегшенням череп.

— Та якщо ти принесла з собою артефакт, я огляну його трохи пізніше.

— Отакої! Красно дякую!.. — долинуло із склянки.

Ми були вже за кілька кроків від Джорджевого стільця, під самісіньким поглядом привида Бікерстафа. Довкола дзеркала на дерев’яній підставці непорушно зависли сім духів: їхній тихий жалісний стогін відлунював у повітрі. Череп казав правду — вони не могли зробити майже нічого. Вони переймались тільки долею своїх утрачених кісток.

Проте дзеркало — це вже була інша річ. Я відвернулась, однак усе-таки бачила його краєм ока. Рамка з кісток неясно поблискувала, а скло нагадувало бездонну чорну діру. Дзижчання стало оглушливим. Я відчула, як там, за склом, щось ворушиться, й мене зненацька огорнуло шалене бажання зазирнути туди. Це бажання вирвалось із моєї душі, наче зойк. Я стенула плечима, щоб відігнати це відчуття, і, намагаючись не дивитись на Джорджа, втупилась у долівку, міцно стиснувши пальці.

Джоплін легенько штовхнув мене в спину. Я озирнулась і побачила, як він нахилився над стільцем і перерізав мотузки на Джорджевих руках. Я обернулась туди — і переді мною знову з’явилось вістря кинджала.

— Навіть і не намагайся пручатись, — попередив Джоплін. Він вирячився на мене, схиливши голову й вишкіривши жовті зуби. — Скинь зі стільця тіло й сідай сама.

— Нізащо.

— В тебе немає вибору.

— Невже? Ось зараз я візьму з підлоги рапіру і вб’ю вас, пане Джопліне!

Привид Бікерстафа зненацька поворухнувся в колі. Джоплін хитнувся вперед і, піднявши кинджал, з порожніми очима кинувся на мене.

Я вже збиралась майнути вбік, аж тут Джордж несподівано підвівся зі стільця.

Я скрикнула. Кіпс за моєю спиною злякано зойкнув. Джоплін видав химерний звук — чи то гаркнув, чи то застогнав, — і впустив кинджал.

Із склянки в коридорі долинула обурена лайка привида:

— Хай йому дідько! Живий? Я так і знав. Усе тривало надто вже добре...

З кам’яним обличчям, у перекошених окулярах Джордж скочив уперед і схопив Джопліна за руки. Одним потужним ривком він перекинув його через ланцюги. Джоплін зачепив підставку: її ніжки підігнулись, і дзеркало вдарилось об долівку.

Джордж випростався, відгорнув волосся з очей і підморгнув мені.

—