Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

— Про що ж ти хочеш поговорити? — неохоче обізвався примарний голос.

— Ти бачив, як його створювали. Розкажи, як його знищити! Я хочу визволити цих бідолашних духів, ув’язнених у ньому!

— Що тобі до них? Це нікчеми! Поглянь на них — вони ж можуть доторкнутись до тебе, а натомість тільки й роблять, що кружляють довкола й стогнуть! Таким покидькам тільки й бути в ув’язненні А щодо мене...

— Кажи, як знищити дзеркало! І пам’ятай мою обіцянку щодо тебе!

Джоплін раптом потягся до мене з того боку стола. Я наставила рапіру й відігнала його. Та поки я робила це, то мало не впустила дзеркало. Воно ковзнуло в моїй руці, і я випадково помітила блиск його чорної скляної поверхні...

Я жбурнула його на стіл лицьовим боком униз і міцно заплющила очі, та було вже пізно. Несподіваний біль пронизав мої нутрощі; я відчула, ніби мене поволі вивертає. І водночас мене охопила жага ще раз зазирнути в дзеркало. Я зненацька зрозуміла, що дзеркало — це вирішення всіх моїх проблем, це те, що подарує мені блаженство. Моє тіло аж горіло від спраги й голоду, і втамувати їх могло лише чорне скло. Все за межами дзеркала здавалось мені нудним і безглуздим — значущим був тільки його мерехтливий морок. Я все побачу, я все відчую, якщо зараз переверну дзеркало й зазирну туди. Це ж до смішного просто! Кинувши рапіру, я потяглася рукою до скла...

— Дурненька бідолашка! — голос черепа перервав моє марення. — Така ж дурненька, як і всі інші! Не можеш відвести очей, то просто візьми та розбий його...

Розбити? Остання частка життя в моєму тілі зіщулилась зі страху.

Схопивши молоток, я вдарила ним по зворотньому боці дзеркала.

Пролунав моторошний тріск. Із дзеркала вирвався шалений вихор, і дзижчання, яке увесь цей час не вгавало в моїх вухах, ущухло. Семеро духів зітхнули з полегшенням, майже з насолодою, розпливлись, затремтіли й пропали з очей. Дзеркало під моїми руками перетворилось на купку потрощених кісток і мотуззя; друзки чорного скла розсипались по всьому столу. Ніякої болючої жаги я більше не відчувала.

Усі, хто був у кімнаті, на хвилину заціпеніли.

— Ось так, — сказала я.

Джоплін приголомшено застогнав.

— Як ти смієш! — вигукнув він. — Воно ж безцінне! Воно моє!

Він кинувся вперед, пошукав на столі й дістав з купи мотлоху здоровенний, громіздкий іржавий пістолет. Його цівка націлилась на мене.

Аж тут позаду нас хтось чемно кахикнув. Джоплін озирнувся.

Там стояв Ентоні Локвуд — увесь у могильній пилюці, з павутинням у волоссі й на комірі. Штани на колінах роздерлися, з пальців цебеніла кров — одне слово, вигляд у нього був не набагато кращий за мій. У руці Локвуд тримав рапіру.

— Назад! — застеріг Джоплін. — Я озброєний!

— Привіт, Люсі, — мовив Локвуд. — Привіт, Джордже. Пробачте, що я трохи запізнився.

— Нічого. Все гаразд.

— Я щось пропустив?

— Назад, я сказав!

— Не дуже багато. Спочатку я врятувала Джорджа, а потім він мене. Кіпс теж із нами. У мене тут дзеркало... чи радше те, що від нього залишилось. А пан Джоплін погрожує мені цією стародавньою пукалкою.

— Це, здається, британський армійський пістолет середини вісімнадцятого століття, — відповів Локвуд. — Два набої, кремінний. Рідкісна штучка, тільки користі з неї мало.

Я вирячилась на нього:

— Звідки ти все це знаєш?

— Це видно й так... Б’є ця зброя не дуже влучно, а надто, якщо зберігати її в цих вологих старих катакомбах.

— Мовчати! Якщо ви не послухаєтесь мене...

— Мені здається, цей пістолет узагалі не діє. Ану, перевірмо...

Сказавши це, Локвуд рушив просто до Джопліна. Архіваріус люто засичав і клацнув курком. Тоді з прокльоном жбурнув пістолет на підлогу, обернувся й побіг від нас, прямісінько туди, де лежало тіло Бікерстафа.

— Пане Джопліне! — вигукнула я. — Зупиніться! Це небезпечно!

Локвуд помчав навздогін, та Джоплін не звертав на нього уваги. Наче якийсь химерний щур в окулярах, він гасав кімнатою туди-сюди — переляканий, безпорадний, спотикаючись об ланцюги, посковзуючись на смітті, не знаючи, куди тікати.

Проте відповідь на це питання скоро знайшлася.

Коли він пробігав повз засохле тіло, з-під кам’яної підлоги виросла постать у каптурі. Привид тепер був ледве помітний — навіть для моїх очей, — тож Джоплін упритул попрямував до нього. Його обняли білі примарні руки. Він зупинився, голова його запрокинулась, тіло здригнулось. Ми почули, як він тихо зойкнув і впав уперед на кам’яну підлогу.

Усе це тривало кілька секунд. Коли ми підбігли до нього, привид уже зник, а мертве тіло Джопліна посиніло.

Локвуд підштовхнув ногою ланцюги довкола решток Бікерстафа, щоб запечатати Джерело. Я підбігла до Джорджа, що й досі сидів у кутку. Очі його були заплющені, та тільки-но я наблизилась, як він поглянув на мене.

— Де Джоплін? — запитав він.

— Помер. Бікерстаф убив його.

— А дзеркало?

— Боюся, що я його розбила.

— О-о... Чудово, — він зітхнув. — Так, напевно, буде найкраще.

— Авжеж, — погодилась я.

Мої ноги підкошувались. Я сіла на підлогу поруч із Джорджем. Навпроти, по інший бік кімнати, зморений Локвуд теж притулився до стіни. Ми мовчали. Сили до розмови не мав ніхто.

— Агов! — прокотилось кімнатою відлуння Кіпсового голосу. — Може, нарешті розв’яжете мене, коли перепочинете?

29

Коли над Кенсел-Грін зійшло сонце, ще тільки-но повернуло на сьому годину, та надворі було вже напрочуд приємно. Дерева переливалися зеленню, трава аж сяяла від роси, довкола снували бджоли й метелики. Та милуватись цією красою мені вже не було сили, я звертала увагу тільки на службовців ДЕПРІК, що розташувались у таборі копачів. Я сиділа на горішній сходинці каплиці, гріючись на вранішньому сонечку.

Місце події було очеплено поліцією. ДЕПРІК приїхав сюди кількома фургонами. Біля одного з них, жваво розмовляючи з Локвудом, стояв інспектор Барнс. Я навіть бачила здалеку, як їжачаться його вуса. Біля іншого фургона кілька лікарів надавали медичну допомогу Джорджеві, а також Кет Ґодвін, Бобі Вернону та Недові Шоу. Що ж до Квіла Кіпса, то він сидів за кілька сходин нижче від мене, й ми разом спостерігали, як службовці ДЕПРІК заходять до каплиці. Вони несли з собою залізо, срібло та інше захисне