Читати книгу - "Зламати ляльку Loly, Катерина Дако"

У двері наполегливо дзвонили. Раз, другий, третій. Перерва. І знову дзвінок, і знову.

Лола не хотіла нікого бачити. Та й хто б це міг бути так пізно. Годинник показував майже одинадцяту. Інна вже була сьогодні в неї. До того ж у тієї свої ключі. А більше вона нікого не чекала.

Але дзвінки продовжувалися. Ніби людина дзвонила, не знаючи, що ще зробити.

Лола посиділа ще, тупо дивлячись у бік вхідних дверей. Вона вже перевдяглася в піжаму і збиралася лягати спати. Хоча знала, що знову не зможе заснути майже всю ніч. Але те, що вона почала міняти одяг за часом доби, було вже великою перемогою. Декілька тижнів її взагалі не хвилювало, де вона, в чому одягнена і як виглядає.

Дзвінки стихли. Лола вже було подумала, що той, хто дзвонив, все-таки залишив її в спокої, але тут звук відновився. Тільки тепер людина просто натиснула кнопку дзвінка і не відпускала.

Нескінченний брязкіт все-таки змусив Лолу взути тапки і попрямувати у бік дверей. У вічко вона побачила Марину, її знайому з клубу. Для чого вона тут?

Найменше Лола хотіла б бачити когось із того, свого минулого життя. Вона хотіла б забути про нього, як про страшний сон. Але саме уві сні спогади накидалися, ніби спущені з ланцюга собаки. Тож Лола майже перестала спати.

Але Марина - єдина людина з того злощасного клубу, що з теплотою та участю завжди ставився до Лоли. Знову наринули спогади, як Маринка вела її, зняту з колодок, до однієї з приват-кімнат, допомагала помитися під прохолодною водою, як обробляла спину. Лолу весь цей час трясло, як у лихоманці.

А потім Марина не просто викликала таксі, а й довезла постраждалу дівчину до дому. І навіть завела до квартири. Ось, власне, звідки вона знала, де Лола живе.

Марина тим часом відпустила кнопку дзвінка. Вона стояла на сходовій клітці, заплющивши очі. Потім притулилася спиною до стіни і повільно сповзла по ній, сівши навпочіпки. У цьому жесті було стільки розпачу!

І Лолу це не змогло залишити байдужою. Вона повільно, мов у трансі, відкрила спочатку один, потім другий замок. Відчинила двері. Подивилася на Маринку, яка скинула з надією голову.

- Заходь, - коротко кинула Лола і пішла всередину квартири.

Почула, як Марина зайшла, як зачинилися вхідні двері. Потім кроки навздогін.

Лола сіла на диван, на своє улюблене місце біля підлокітника, у свою улюблену позу, яка останнім часом стала такою звичною, і спідлоба глянула на гостю.

- Збирайся, поїхали! - одразу з порога заявила Марина. І в її голосі було не прохання, а майже загроза.

Лолу дуже здивувала ця фраза. Навіть не так фраза, як тон і жорсткість у голосі. Вона мовчки дивилася на прибулу, не зовсім розуміючи, навіщо та з'явилася. А тим більше чомусь командує.

Але Марина не здавалася.

- Давай же, Лоло, не тупи! Кожна хвилина дорога! Збирайся швидше!

Лола зрозуміла, що те, що здалося їй спочатку твердістю в інтонації, було скоріше істеричністю. Марина ніби панікувала. І не знала, що робити далі.

Але навіщо їй знадобилася Лола? І чому буде пізно?

- Ну, давай же, Лоло! Благаю! – Маринка майже зірвалася на крик.

Але Лола, як і раніше, дивилася на неї, майже не блимаючи.

- Це я у всьому винна! Навіщо погодилася йому допомагати? - ще більш незрозуміло заявила дівчина.

Але Лола знову не відреагувала.

Тоді Марина опустилася перед нею навпочіпки і зазирнула в очі знизу вгору:

- Він зараз убиває себе! Ти ж не хочеш, щоби його не стало?

І стільки болю було в цьому погляді, що Лола ніби виринула зі свого океану болі і опинилася на поверхні. Ніби зі сну повернулася в дійсність.

– Хто? - спитала тихо. Але вже знала відповідь на своє запитання.

- Гордій, - ще тихіше, майже тільки губами, відповіла Марина. - Благаю, врятуй його.

- Я не можу... - розгублено озирнулася на всі боки господиня квартири, наче бачила тут все вперше.

- Тільки ти можеш, Лоло! Тільки ти!