Читати книгу - "Зламати ляльку Loly, Катерина Дако"

Потім Лола не могла згадати, як вона збиралася, як їхали в таксі, що чекало біля будинку, як ішли до клубу, в який вона ніколи б не повернулася з доброї волі.

Єдиною плямою надрукувалася в пам'яті картина того, що відбувалося в центрі зали.

На тих же колодках на піднесенні, до яких була прикута вона, коли востаннє була тут, зараз був зафіксований чоловік. Лола навіть не зрозуміла спочатку, хто це, чоловік чи жінка. Вся її увага зосередилася на страшному місиві, яким були спина, сідниці і задня поверхня ніг. Це було щось нелюдське! Це не могла бути людина. Жива людина!

Ось і постать, закута у колодки, висіла як нежива.

Лола насилу відірвала погляд від кривавого видовища і глянула на опущене обличчя. І скрикнула, затиснувши рота долонею. Вона впізнала...

– Хто? - нечітко прошепотіла. - І за що?

Марина, що стояла поряд, підтримала за лікоть дівчину, яка похитнулася від побаченого.

- Він сам собі призначив покарання... - так само тихо сказала вона.

І тільки тоді Лола зрозуміла, що погляди всіх присутніх спрямовані на неї. І що у залі стоїть повна тиша. Від цього захотілося вмерти. Провалитися крізь землю і більше ніколи не з'являтись на її поверхні. Але щось змусило її не впасти у паніку.

Точніше хтось.

Саме цієї миті голова чоловіка, який, здавалося, не подавав ознак життя, трохи піднялася і повернулася в її бік. Очі розплющились, і погляд, у якому було стільки болю, подивився на неї. Лола теж дивилася, не блимаючи, своїми темно-сірими очима, які, здавалося, стали ще темнішими. І переливалися, як ртуть.

Погляд Гордія, що вп'явся в дівчину, раптом потеплішав, заіскрився. Начебто саме зараз він знайшов те, що довго і безрезультатно шукав. А потім погляд померк, повіки закрилися. Чоловік, швидше за все, знепритомнів.

- Його б'ють різками, по 10 ударів щогодини по новій всі домінанти, які є тут. І сьогодні аншлаг...

Лола не зрозуміла, як на ногах, що не гнуться, підлетіла до чоловіка, як опустилася біля нього. Вона ніжно провела кінчиками пальців по нижній губі, що потріскалася в кров. Гордій ніяк не відреагував.

До неї знову долинули слова Маринки, яка підійшла слідом.

- Так уже більше семи годин. Він призначив собі дванадцять. З перервами кожні дві години на десять хвилин. Я просила його зупинити покарання. Але він відмовляється. Він просто не витримає...

Лолі хотілося закрити вуха. І очі. І взагалі відключитися від того, що відбувається.

- Навіщо? - тільки й змогла вимовити вона.

- А ти як думаєш? - посміхнулася дівчина. - Думаєш, тільки ти не жила після того, що сталося?

Лола звела погляд на Маринку. Що вона таке каже? До чого тут Гордій? Невже...

А й справді, після того, що сталося, Лола настільки пішла в себе і свої переживання, що жодного разу не подумала, що відчуває Гордій. Невже він покаявся? Він? Який ніколи взагалі не чув слово "совість"? Не може такого бути!

Тоді що означає все те, що відбувається тут зараз?

Лола обернулася на всі боки. Всі, як і раніше, дивилися на неї і Гордія, тихо перемовляючись між собою. Покарання на якийсь час припинилося. І на тому спасибі. Лола б не винесла, якби при ній почали знову катувати те, що раніше було чудовим тілом самозакоханого чоловіка.

До неї підійшов Данило, який стояв трохи далі і спостерігав за сценою начебто збоку.

- Лоло, покарання має продовжитися. Гордій узяв з нас слово, що незважаючи ні на що ми виконаємо те, що він наказав.

Лола дико зиркнула на нього знизу нагору.

- Як продовжитись? Він же непритомний... Він... Так не повинно бути... Так...

Лола безладно бурмотіла уривки фраз, не знаючи, що далі робити. Думки кидалися в голові хаотичним роєм.

Але раптом серед них виникла одна єдина, здрава.
Вона має припинити це!

Так, правильно сказала Марінка. Тільки Лола зможе це зупинити. Це через неї Гордій карає себе. Так, Лола теж звинувачувала у всьому тому, що сталося, цього чоловіка. Вона теж хотіла б, мабуть, щоб він страждав. Але не настільки ж!

Лола піднялася з колін, розпрямила плечі й поглянула на Данила.

- Зачекайте! - сказала твердо. – Я хочу поговорити з ним. Як можна привести його до тями?

Те, як було сказано це, ніхто не наважувався заперечити. Звідкись з'явився хлопець, який виніс кухоль із водою. Вода полилася на голову Гордія.

Спочатку нічого не відбувалося, але чоловік затряс головою з боку в бік, повертаючись з небуття. Наче не хотів виринати, але його змусили. А може, все саме так і було.

Погляд чоловіка спочатку залишався каламутним, а потім прояснився, ніби він згадав щось. І справді, чоловік почав озиратися на всі боки, оглядати тих, хто був у полі зору, поки не сфокусувався на Лолі, що стояла трохи осторонь. І більше не опускався, наче боячись втратити.

- Ти прийшла... - прошепотів беззвучно.

Але Лола почула, зрозуміла. Підійшла ближче.

Гордію довелося закинути голову, щоб дивитися на неї, і було видно, як важко йому це дається.

Тоді Лола знову опустилася навколішки на піднесення поруч із ним, щоб їхні обличчя були на одному рівні.

- А я думав, здалося... - знову одними губами сказав Гордій. - Не сподівався ще раз побачити...

- Гордій, припини! - вигукнула Лола. - Навіщо ти?...

Не змогла домовити, спазм стиснув горло.

Він мовчки дивився на неї, не відповідаючи. Говорячи одним лише поглядом.

- Гордій, - знову почала дівчина, не усвідомлюючи, що сльози ллються по щоках. - Зупини це! Не потрібно! Я пробачу, присягаюся! Тільки зупини...

Дівчина благала, розуміючи, що тепер доля обох залежить від того, чи зможе вона знайти правильні слова.

Всі навколо затамували подих. Ніхто не промовив ні слова, ні звуку.

Але двом, які зараз перебували в епіцентрі подій, було байдуже, що на них дивиться кілька десятків очей. Для них зараз існували лише вони вдвох.

Погляд Гордія став важким, наповнився свинцем.

- Може ти й пробачиш, - гірко сказав він. - Тільки ось я собі цього ніколи...