Читати книгу - "Святослав"

– Не розумію, про що говорить княгиня.

– Я говорю про те, що на сході нашої землі, на далекому Танаїсі, де проходить наш шлях до Ітиля-ріки й Джурджанського моря, Візантія збудувала свій город Саркел і перетяла нам шлях…

– Саркел?! – засміявся імператор Костянтин. – Але ж то не наш город, його збудував хозарський каган, якому ми продавали, правда, мармур і камінь, залізо й скло… Там, як я пригадую, був і наш будівничий, спафарокандидат[122] Петрона… Але, княгинє, будували цей город не ми, а хозари. Так само будуємо ми городи іншим народам. Захоче Русь – ми допоможемо і їй… Звичайно, за гроші, за золото…

– Що ж! – промовила, стримуючи себе, Ольга. – Про Саркел ми будемо говорити з хозарським каганом, але ж імператори ромеїв будують городи не тільки на Танаїсі і не тільки за золото, а й на берегах Руського моря від Істра до Тмутаракані, де стоїть Русь…

– Княгиня Ельга помиляється, – суворо сказав імператор Костянтин. – Колись, у дуже давні часи, ми, греки, прозивали Руське море Понтом Айксинським і не ходили туди, але пізніше це море стало Понтом евксинським, і тоді багато греків оселилось над Істром, у Кліматах, у Тетрамархі, яку княгиня називає Тмутараканню.

– Я знаю, – говорила княгиня Ольга, – що в давні часи багато греків оселилось у Кліматах, і ми від тих часів маємо з ними дружні стосунки. Але в Тмутаракані, яку імператор називає Тетрамархою, і скрізь над морем були наші землі… Чому ж імперія нині посилає туди своїх людей, і не будівничих, а воїв, і чому вони нападають на наших людей і не дають торгувати з Кліматами?

– Древніх наших городів над Понтом ми не збираємось руйнувати, – сказав імператор, – і на нові землі не поїдемо.

– Але нехай вони не заважають нам торгувати з Кліматами.

– У Кліматах є свій синкліт, стратиг, протевон, Русь мусить сама домовлятись з ними.

– Ми зуміємо домовитись і з ними, – згодилась княгиня, – аби тільки нам не заважала імперія. Але, імператоре, не все гаразд у нас з торгівлею й у самому Константинополі…

– Чому ж? Адже ми торгуємо з Руссю так, як сказано у харатіях, підписаних нашими імператорами і руськими князями.

– Ці харатії написані дуже давно, а життя йде, і все змінюється. Наша земля багата суть, імператоре, багатша, ніж думають тут, у Константинополі.

– Я знаю це, княгинє, і це відомо всій імперії.

– Тим паче, імператоре! Ми хочемо продавати свої статки, нам є що продати. Багато ми хочемо й купувати в Константинополі… Але хіба нам дають торгувати? Адже коли купець наш приїжджає сюди, він мусить показати свій товар єпарху, той виставить ціну… Де ж це видано, щоб не сам купець, а щоб хтось встановляв йому ціну?! У нас у Києві цього немає. Ваші купці дають ціну, діло наше – купувати чи не купувати…

Імператор Костянтин нібито уважно слухав княгиню Ольгу, а вона розпалювалась все більше і більше.

– Знову ж, – вела вона далі, – у Константинополі купці наші можуть купувати вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та оксамиту тільки на п’ятдесят золотників кожен… Чому це так, імператоре? Я хочу не вином напоїти, а одягти Русь.

– Наші імператори, – сказав уперто Костянтин, – уклали ряд з князями руськими про торгівлю, і я не бачу потреби змінювати його.

– Отці наші думали, що договори їхні будуть виконуватись…

– Я подбаю, княгинє, щоб вони виконувались, – сухо сказав імператор. – Але чому Русь не виконує договорів?..

– Про що говорить імператор?

– Я говорю про те, що ще за імператора Льва Премудрого патріарх Фотій встановив на Русі християнську митрополію, але вже сто літ Русь і князі її не приймають, цієї митрополії…

– Я християнка, – сказала княгиня Ольга.

– Я знаю, і тим більше дивуюсь.

– Це не дивно, – запально промовила княгиня, – не токмо я, багато християн вже є на Русі. Є у нас і храми, і священики. Але Русь не хоче бути під патріархом константинопольським.

– Чому?

– Мабуть, тому, чому й болгари-християни не коряться патріархові константинопольському, а мають свого патріарха. Ми, імператоре, дуже любимо і бережемо закони наших батьків. І хоч змінюємо ці закони, але це знову закони наші, свої. Руські люди не терплять нікого над собою, вони не вміють бути рабами…

– Та невже ж християнство – це рабство?

– Я християнка і знаю, що християнство – це не рабство. Але бути під патріархом константинопольським – це все одно, що бути під імперією.

– Княгиня Ельга дуже одверта і гостра на слові, і дуже шкода, що не хоче