Читати книгу - "Американські боги"

Вони летіли десь над Небраскою і споживали не не надто смачний сніданок. Тінь раптом згадав:

— Моя дружина.

— Ти про ту, що вмерла?

— Лора. Вона не хоче бути мертвою. Принаймні так вона мені сказала, коли звільнила мене від тих агентів у потязі...

— ...Ну бо це саме те, що мають робити пристойні дружини: звільняти своїх чоловіків від підступних тюремників і вбивати всіх його кривдників. Ти маєш цінувати її, племіннику Айнзелю!

— Вона хоче бути направду живою. Не ходячою покійницею, чи чим там вона є. Вона хоче знову жити. Ми можемо це влаштувати? Це взагалі можливо?

Середа так довго не відповідав, що Тінь навіть запідозрив, що той не почув запитання, чи, може, і взагалі заснув із розплющеними очима. Тоді, втупившись у точку перед собою, Середа раптом задекламував:

Знаю я закляття, що лікує біль і хвороби, і знімає тягар скорботи з сердець тих, хто оплакує.

І знаю закляття, що як діткне — зцілює.

І знаю закляття, що відверне ворожі клинки.

І те, що звільнить мене з будь-яких пут чи кайданів.

П’яте закляття знаю: я можу кулю в польоті піймати і шкоди не заподіє вона мені.

Він говорив тихо, але наполегливо. Його звичні безтурботний тон і зверхня посмішка випарувалися. Середа промовляв ці слова так, ніби відтворював релігійний ритуал чи пригадував щось темне й болюче.

І шосте: прокльони, що їх на мою голову насилають, оберне воно проти злостивців.

Сьоме закляття знаю я: щоб вогонь згасити поглядом.

І восьме знаю: коли ненавидить мене хто, дружбу його здобуду я.

І дев’яте: можу я вітру проспівати колискову, і шторм стишити, аби встигнути корабель свій до берега безпечного провести.

Ось перші дев’ять заклять, що пізнав я. Дев’ять ночей висів я на голому дереві, а бік мій пронизало вістря списа. Гойдали тіло моє і плоть мою обвівали вітри: холодні і пекучі, і висів я там без їжі, без води, офіруваний собою собі, і світи мені відкрилися.

Десяте закляття моє гонить відьом і розкидає їх у небесах далями, звідки не знайти їм дороги до своїх домівок. Одинадцяте: як промовлю я його в битві, то не візьме січа жодного з воїнів моїх, і живими та без кривди повернуться вони додому, до тих, хто любить їх. Дванадцяте закляття, що знаю я, дасть мені силу, аби повішеного спустити з шибениці, і нашепче мені він все, що чув і бачив.

Тринадцяте, якщо скроплю водою я тім’я дитяче, зробить так, що те дитя не поляже в битві. Чотирнадцяте розкрило мені імена богів, кожного і кожної, що тільки можна помислити.

П’ятнадцяте: я снив владу, славу і мудрість, і вмію я робити так, аби мої сни ставали правдою для людей.

Тепер Середа говорив так тихо, що Тінь ледь-ледь міг чути його за гулом моторів літака.

І шістнадцяте закляття знаю я. Коли потребую я кохання, то приворожити можу серце і розум жінки, яку забажаю.

І сімнадцяте, те, після якого жінка ніколи не схоче іншого.

І я знаю вісімнадцяте замовляння, найбільше з усіх, і про нього не можу я сказати смертному мужу, бо таїна, якої ніхто, крім тебе, не знає, сильніша від усіх інших тайн.

Він зітхнув і змовк. Тінь відчув, як його шкірою забігали сироти. Здавалось, ніби прочинилися двері до якогось посутньо іншого місця, за тисячу світів звідси, де вітер хитав шибеників на кожному перехресті, а ночами над головою завивали відьми.

— Лора... — тільки й вичавив він із себе.

Середа повернув голову і зазирнув до Тіневих світло-сірих очей:

— Я не можу повернути її до життя. Я навіть не знаю, чому вона не така мертва, як їй належало б бути.

— Мені здається, це через мене, — сказав Тінь. — Це я винен.

Середа звів кущувату брову, і Тінь продовжив:

— Вар’ят Свіні дав мені золоту монету... Тоді, коли показував, як робити фокус. І, судячи з того, що він мені розповів, то була не та монета. Він дав мені набагато могутнішу річ, ніж сам гадав. А я передав її Лорі.

Середа спохмурнів, опустив голову, зрештою зітхнув і відкинувся на спинку крісла.

— Це й справді могло стати причиною... Але ні, я не можу допомогти тобі. Проте... це не моя справа, чим ти займаєшся в неробочий час.

— Що це в біса має означати?

— Це, любчику, означає, що я не можу заборонити тобі ганятися за орлиними каменями чи птицями-громовицями. Хоча, звісно, надав би перевагу розвитку подій, за якого ти сидітимеш собі тихенько в Приозер’ї, подалі від людських очей... Сподіваюся, про тебе взагалі забудуть. Коли запахне смаженим, нам знадобиться кожна пара рук.

Він сказав це і раптом видався дуже старим і вразливим, а плоть, яка просвічувалась крізь напівпрозору шкіру, виглядала сірою.

Тіні дуже захотілося простягнути руку і накрити нею посірілу долоню Середи. Тінь хотів сказати старому, що все буде добре, — він сам у це не вірив, але почувався так, ніби мусить це промовити. Хоч світ і повнився людьми у чорних потягах, товстими дітваками в довжелезних лімузинах і лихими людьми з телевізора.

Але він не торкнувся Середи. Він промовчав.

Пізніше Тінь багато думав про те, чи змінив би він хід подій, якби таки наважився на цей жест. Чи обернулося хоча б щось на краще, чи міг він відвести хоча б частину тієї біди, яка на них насувалася. Він переконав себе, що ні. Він знав, що не зміг би нікого убезпечити. Втім, він шкодував, що у той переліт додому, коли час ніби сповільнився, він так і не торкнувся долоні Середи хоч на мить.

Коли Середа висадив Тінь біля його дому, короткий зимовий день вже згасав. Після Лас-Веґаса крижані уколи морозного повітря здавалися ще науково-фантастичнішими.

— Сиди тихесенько, — напучував Середа. — Тримайся нижче трави. Не здіймай шуму.

— І це все одночасно?

— Не пискуй до мене, любчику. В Приозер’ї ти можеш зачаїтися. І щоб тебе сюди сховати, я мусив нагадати декому про старі борги. У великому місті твій слід взяли б за дві хвилини.

— Я буду пильним і триматимуся подалі від неприємностей, — пообіцяв Тінь. Йому справді хотілося триматись від неприємностей подалі, бо чого-чого, а неприємностей йому вже вистачить на решту життя. — Коли повернешся?