Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Таун-хол та Метрополітен-опера, які розпочалися лише через кілька тижнів після того, як вони почали жити утрьох. Шнайдерман не виконував якусь там педагогічну місію, він не мав наміру дати пасинку та його матері формальну музичну освіту, а просто хотів познайомити їх з творами, котрі, на його думку, мали б знайти відгук в їхніх душах, а це означало розпочинати не з Малера, Шонберга чи Веберна, а з життєрадісних грайливих творів на кшталт увертюри Чайковського «1812 рік» (у Фергюсона аж дух перехопило, коли він вперше почув звук гармати) або з драматично-емоційних творів, таких як «Фантастична симфонія» або життєрадісні «Картинки з виставки», але мало-помалу він почав заманювати їх до серйознішої музики, і невдовзі Фергюсон з матір’ю вже супроводжували його на опери Моцарта і сюїти Баха для віолончелі соло, і для дванадцяти й тринадцятирічного Фергюсона, який продовжував обожнювати рок-н-рол, ці вечори в концертних залах були справжніми одкровеннями, які розповідали йому про порухи його власної душі, бо він збагнув, що музика – це душа, найповніший вираз людської душі, і тепер, почувши все це, хлопець почав чути краще, а чим краще він чув, тим глибшими ставали його почуття – інколи вони бували такими глибокими, що він здригався всім своїм тілом.

Адлерів ставало дедалі менше. Один за одним вони помирали своїми дочасними смертями і щезали з лиця землі, а після того, як тітка Мілдред перебралася до Каліфорнії, а дядько Пол був вигнаний з родини, вкупі з тою обставиною, що кузина Бетті та її чоловік Сеймур переїхали до Флориди (разом кузеном Еріком та кузиною Джуді) і тим фактом, що сестра Бетті, Шарлотта й досі не розмовляла зі своєю кузиною Розою через війну за весільні фотографії 1955–56 років, Фергюсон з матір’ю лишилися єдиними Адлерами в Нью-Йорку, єдиними з тих, хто іще не опинився під землею й зберіг свої зв’язки з іншими представниками клану. Однак, попри ці втрати, в їхнє життя увійшла нова кров у вигляді всіляких Шнайдерманів – Фергюсон отримав цілий асортимент зі зведених сестер, зведених кузин та кузенів, зведеної тітки, зведеного дядька та зведеного діда, які для його матері були двома зведеними доньками, зведених племінника й племінниці, своячки, свояка та свекра, і всі ці Шнайдермани складали тепер основу нової родини, бо міський нотаріус підписав і проштемпелював свідоцтво про шлюб, яким проголошувалося, що Гіл та його матір є законними чоловіком та дружиною. То була «дивна переміна», як висловився дідо Фергюсона незадовго до своєї смерті, і вона дійсно буда дивною, бо завдяки цьому шлюбу у нього раптом з’явилося дві сестри, двоє незнайомих жінок, які зненацька стали його найближчими родичками лише через те, що однаково незнайомий йому чоловік написав своє ім’я на аркуші паперу. Це не мало б жодного значення, якби Фергюсону сподобалися Маргарет та Елла Шнайдерман, але після кількох зустрічей зі своїми новоспеченими сестрами він дійшов висновку, що ці товсті, негарні й зарозумілі дівчата на його симпатію не заслуговують, бо невдовзі виявилося, що вони не любили його матір за те, що вона вийшла заміж за їхнього батька, й обурювалися на батька, який, на їхню думку, зрадив пам’ять їхньої матері, котра після своєї жахливої смерті в автокатастрофі стала для них кимось на кшталт святої. Втім батько Фергюсона також загинув страшною смертю, що, теоретично ставило їх в однакові умови, але сестри Шнайдерман не цікавилися своїм новим зведеним братом, рідко завдавали собі клопоту говорити з дванадцятирічним порожнім місцем, вони ж бо не абихто, а студентки Бостонського університету, а він – син якоїсь простолюдинки, яка вкрала їхнього батька. Та хоча Фергюсон і був спантеличений їхньою поведінкою на весіллі – дві сестри стояли осторонь, не розмовляючи більше ні з ким, окрім як між собою, здебільшого повернувшись спинами до жениха й нареченої – лише два тижні потому, коли їх запросили на вечерю до Нью-Йоркської квартири, Фергюсон побачив, якими злими й нешляхетними вони були, особливо старша, Маргарет, хоча й молодша, менш противна Елла завжди й незмінно брала приклад зі своєї сестри, що, мабуть, було іще гірше. І ось вони сидять уп’ятьох за цією вікопомною вечерею, яку матір так довго готувала, бажаючи довести свою солідарність з Гілбертом тим, що догодила його донькам. Але ці двоє злих і невдячних створінь вдавали, що не чують, коли матір питала їх про їхнє життя в Бостоні, про їхні плани після закінчення вузу, а натомість почали єхидно глузувати з її пізнань у музиці, котрі, звісно, дорівнювали майже нулю, неначе намагаючись довести батьку, що він одружився з некультурною дурочкою. Та коли Маргарет спитала свою нову мачуху, що подобається їй більше – твори Баха для клавесину у виконанні, наприклад, Ванди Ландовської чи ті ж самі твори у виконанні Глена Гульда на фортепіано (не на роялі, а на фортепіано), Гіл, нарешті, вибухнув і наказав їй стулити писок. По кухонному столу гепнула важка долоня, в результаті чого задзвеніло столове срібло й перекинувся один келих. І запала тиша, бо замовкла не лише Маргарет, а й всі решта в кімнаті.

«Негайно ж припини свої єхидні кпини», наказав Шнайдерман своїй дочці. «А я й не знав, що ти здатна на таку ницість, Маргарет, на таку агресивну жорстокість. Як тобі не соромно! Як же ж тобі не соромно! Роза – видатний і чудовий мистець, і якщо тобі вдасться досягнути в своєму житті хоча б десятої частки того, що досягла вона, то ти перевершиш мої найсміливіші сподівання. Але, люба моя, для того, щоб досягнути у цьому світі хоча би чогось, потрібна душа, але я, виходячи з твоєї сьогоднішньої поведінки, починаю сумніватися, що ти її маєш».

Фергюсон вперше став свідком вітчимового гніву, і це був гнів ревучий та апоплексичний, гнів таких велетенських масштабів і такої руйнівної сили, що Фергюсону тільки й лишилося сподіватися, що він ніколи не обернеться в його бік. Але як же ж приємно було бачити, як він обернувся того вечора на Маргарет, бо вона явно заслужила цього прочухана від свого батька, і як же ж приємно було Фергюсону побачити, що Шнайдерман прагнув захистити свою нову дружину від своєї рідної доньки, захистити «видатного й чудового мистця», і це прагнення було запорукою їхнього шлюбу у майбутньому. Коли ж Маргарет неминуче розплакалася, а Елла зі сльозами на очах запротестувала, що, мовляв, він не має права так розмовляти з її сестрою, Фергюсон почув, як матір мовила фразу, вперше мовила фразу, яку відтоді буде повторювати багато тижнів і років кожного разу, коли гнів