Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

Струни мовчали.

На світі акордів безліч. І безліч чисел. Та є одне, що про нього всі забувають, — і звати його нуль. Але ж без нулів числа здатні хіба що до арифметики. І музика без нульового акорду — пустий звук.

Смерть зіграв нульовий акорд.

Ритм невидимих ударних сповільнився. Почав слабшати. Всесвіт не припинив руху, і кожен атом далі жив своїм життям. Та невдовзі тому танцеві час буде добігти кінця, і танцюристи спиняться, озирнуться довкола, намагаючись второпати, що робити далі.

— Зараз не час на це, зіграй іще щось!

— НЕ МОЖУ. А ОТ ВІН — ЗМОЖЕ, — кивнув Смерть на Паді й кинув тому гітару. Та пройшла крізь хлопця.

Сюзен підбігла й ухопила інструмент.

— Ти мусиш взяти її! Мусиш зіграти! Мусиш запустити музику!

Вона нервово забряжчала по струнах, Паді зіщулився.

— Благаю, не зникай!

Музика гула в її голові.

Паді спромігся взятися за гриф, але на струни дивився так, ніби вперше їх бачив.

— А що буде, коли він не заграє? — спитав Толоз.

— Ви всі загинете на дні урвища!

— А РАЗОМ ІЗ ВАМИ ЗАГИНЕ МУЗИКА. І ТАНЕЦЬ СКІНЧИТЬСЯ. ТАНЕЦЬ УСЬОГО СУЩОГО.

Напівпрозорий, Толоз чемно кашлянув і уточнив:

— А це оплачуваний виступ?

— ТАК, ЦІЛИЙ ВСЕСВІТ БУДЕ ВАШ.

— І пивко халявне?

Паді притиснув гітару до себе. Глянув Сюзен просто в очі. Заніс правицю над струнами. І заграв.

Єдиний акорд відбився луною від протилежної стіни урвища й повернувся, чудернацько спотворений.

— ДЯКУЮ.

Смерть ступив уперед і взяв гітару. А тоді весь різко сіпнувся й навідмаш розтрощив її об скелю. Струни зірвалися, з-під них вирвалося щось невловне й гайнуло геть крізь засніжене небо назустріч зіркам.

Смерть дещо вдоволено роздивився уламки.

— ОТ ТЕПЕР МИ ОСТАТОЧНО РОЗКАЧАЛИ ЦЕЙ СВІТ.

І клацнув кістяками.

Над Анк-Морпорком сходив місяць. У парку нікого не лишилося. Над руїнами сцени плив посріблений туман, а розтоптане багно вперемішку з Нудлевими недоїденими сосисками в тісті виблискувало там, де до того вирував натовп. Тут і там видніли рештки музоловок.

За якийсь час одна велика груда багна сіла й сплюнула багном.

— Довбню? Джимбо? Паскудо?

— То ти, Кивуне? — озвалося безформне щось із балки над сценою.

Купа багна віднайшла на собі вуха й прочистила їх від багна.

— Ага. А де Паскуда?

— Його ніби в став кинули.

— А Довбень живий?

З-під уламків сцени хтось тяжко застогнав.

— Шкода.

В голосі Кивуна чулося сильне почуття.

Під сценою чвакнуло, і з тамтешнього багна напіввиповзла — напіввипала темна фігура. То був Довбень.

— Аве вивнайфе, — у процесі виступу він дістав гітарою по зубах, — фьо ми їх ровкафяли.

— Точняк, — озвався Джимбо, сповзаючи з балки. — Але наступного разу, коли буде нагода, я оберу злягання й речовини.

— Предки мої мені казали, що голову відірвуть, коли щось вживатиму, — сказав Кивун.

— Ось мозок споживача заборонених речовин, — передражнив Кивунових батьків Джимбо.

— А мозок Довбня, приміром, ховається в отому нарості на шиї.

— Ага, сам би я його не знайшов, дякс.

— Я би зараз залюбки щось знеболювальне вжив.

Ближче до ставу ворухнулася купа дрантя.

— Архіректоре?

— Так, пане Впертонзе?

— Здається, на мого капелюха хтось наступив.

— І що?

— Доки він у мене на голові був.

Ридикуль сів і силою думки спробував втамувати біль у кістках.

— Ходімо, юначе. Ходімо додому. Не певен, що мені аж така цікава музика. Це сфера герців.

Карета торохкотіла звивистою гірською дорогою. Пан Шпень стоячки тримався за віжки й хвицав батогом над кінськими спинами.

Ранцерот невпевнено підвівся. Урвище було так близько, що звідти просто на нього визирала чорна безодня.

— Мені й половини від цих усіх пригод забагато! — крикнув він й спробував перехопити батіг.

— Ану припиніть! Так ми їх не наздоженемо!

— І що з того? Це не важить. Мені їхня музика подобалася!

Шпень озирнувся до нього. Його обличчя скривилося в страшній гримасі.

— Зрадник!

Руків’я батога боляче увіп’ялося Ранцеротові під ребра. Він заточився, марно спробував був за щось ухопитися, але не втримав рівноваги й упав.

Падаючи, він випростав руку й учепився за щось, що навпомацки здалося йому тонкою галузкою на кроні темряви. Ранцерот відчайдушно розгойдувався, доки не знайшов на скелі виступу для ноги, а тоді підтягнувся й вільною рукою вхопився за обламаний стовпчик огорожі.

Все це сталося з ним так швидко, що він устиг провести поглядом карету, яка чимдуж мчала навпростець. А от дорога в цьому місці круто завертала.

Ранцерот зіщулився, завмер і не розплющував очей, доки не затихли останні зойки, хрускоти й тріскотіння. А коли розплющив їх, то побачив, як у прірву скотилося охоплене полум’ям колесо.

— Трясця. Ох і пощастило ж мені вхопитися за... щось...

Він підвів погляд. Вище. І вище.

— ЕГЕ Ж, НЕАБИЯК ПОЩАСТИЛО.

Пан Шпень сидів посеред решток карети. Ті палали. Він сказав собі, що вийти живим із такої пригоди велике везіння.

Крізь полум’я до нього наближалася постать у чорній мантії.

Пан Шпень дивився на постать. У таке він ніколи не повірив би.

Він зроду ні в що не вірив. Але коли б вірив, то вже точно в когось... величнішого.

Він глянув додолу на те, що вважав своїм тілом, і виявив, що воно просвічувало, витоншувалося й зникало просто на очах.

— Ох, це ж треба. Тхе. Тхе. Тхе.

Постать вишкірилася й замахнулася крихітною косою.

— КХ-КХ-КХ.

Минуло немало часу, перш ніж рештки пана Шпеня знайшли в ущелині й відокремили від решток усього іншого. Рештків тих було загалом не так і багато.

Було припущення, що загиблий був якимсь музикантом... Мабуть, тікав із міста. Бо як іще могло бути? Може, якось і могло.

Все інше нікого не цікавило. Чого тільки не знайдеш у висохлому річковому руслі. Був там, серед іншого, кінський череп.

А ще пір’я й намистини. Кілька уламків гітари, що луснула мов випите яйце. Однак важко було зрозуміти, що впало туди згори, а що принесло водою.

Сюзен розплющила очі. Відчула обличчям вітер. Хтось, хто сидів позаду неї, притримував її у сідлі на спині білого коня, одночасно тримаючи віжки. Сюзен