Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Томе! — Єва перервалася і вказала на озеро. — Ось же воно!

— Що, міс Єво?

— Невже ти не бачиш? — запитала дівчинка, показуючи на хвилі, в яких відбивалося золотаво-рожеве сяйво неба. — Ну ось воно — «скляне море, змішане із вогнем».

— А й справді, міс Єво, — погодився Том і заспівав:

В Єрусалим, Новий Єрусалим,

Полетіти б на крилах зорі!

До ханаанських берегів

В сонм янголів світлих дістатись!

— Як ти гадаєш, дядьку Томе, де знаходиться Новий Єрусалим? — запитала Єва.

— Он там, поміж хмар, міс Єво.

— А я його бачу! — вигукнула вона. — Подивися туди. Ці хмари — немов широкі ворота з перлів, а далі — усе з золота. Томе, заспівай мені про світлих духів, — попросила дівчинка.

І Том заспівав добре знайомий їй гімн:

У сніжно білому вісоні,

Гілки пальмові у руках —

Сонми духів у Сіоні

Славлять Бога у віках.

— Дядьку Томе, я їх бачила, — раптом серйозно сказала Єва.

Том ні на мить не засумнівався у почутому. Навіть якби дівчинка сказала, що побувала на небесах, він би їй повірив.

— Ці духи часто злітаються до мене, коли я засинаю, — погляд у дівчинки став мрійливий, і вона тихенько заспівала:

У сніжно білому вісоні,

Гілки пальмові у руках…

— А знаєш, дядечку Томе, — мовила дівчинка, — скоро я від вас піду.

— Куди, міс Єво?

Єва, піднявши руку, вказала на небо. Відблиски вечірньої зорі освітили її золоте волосся, позолотили її щічки не поземному ніжним рум’янцем. Вона довго і проникливо вдивлялася в небеса.

— До світлих духів, Томе… Мені недовго доведеться чекати, — сказала Єва і потягнула Тома до альтанки.

Серце Тома стислося від тривожного передчуття, і він замислився про те, що ось уже з півроку Єва вже не може годинами бавитися і бігати садом, що рученята її усе тоншають, обличчя блідішає, а дихання стає переривчастим. Згадав він і те, як міс Афелія бідкалася, що ніякі ліки від кашлю Єві не допомагають. Та й зараз щоки дівчинки пашіли… Але те, на що натякала турботлива міс Афелія, досі не спадало Томові на думку.

Чи знав світ дітей, подібних до Єви? Так, знав, але їхні імена — на могильних плитах, а світлі усмішки і погляди, недитячі бесіди та вчинки найціннішими скарбами зберігаються в серцях, які тужать за ними. Скільки разів вам доводилося чути, що ніхто з живих не може дорівнятися до тих, кого серед нас вже немає? Скільки родин пережило таке горе?.. Може й справді десь на небі є такі сонми янголів, яких ненадовго посилають до нас, на грішну землю, щоб вони встигнули прив’язатися серцями до наших сердець. Відлітаючи в свою вічну обитель, вони забирають частину наших сердець із собою. Якщо ви бачите, що в очах дитини звідкись із глибини світиться душа, коли вона звучить у її недитячій мові, не сподівайтеся навіть, що зможете втримати таку дитину біля себе, бо на ній лежить небесна печать, а з очей ллється світло безсмертя.

Такою була всезагальна улюблениця Єва, чиста зірочка, яка яскраво освітила своєю присутністю свій тимчасовий земний притулок. І вона залишає тих, хто її обожнює, але вони ще не здогадуються про це, а вона вже відчуває поклик неба.

Розмову Єви і Тома перервав стривожений голос міс Афелії:

— Єво! Дитинко! Така роса, а ти ще й досі в саду!

Друзі вийшли з альтанки і пішли до будинку.

Міс Афелія за своє життя виходила не одного хворого. З ранніх років вона, живучи у Новій Англії, безпомилково розпізнавала перші ознаки тієї підступної хвороби, яка підкрадається непомітно і вкладає у домовини багатьох прекрасних людей, кладучи на них задовго до кінця тавро належності передчасній смерті. Міс Афелія першою помітила у Єви легкий сухий кашель і хворобливий рум’янець, що красномовно свідчили, що дитина нездорова, хоча очі її блищали, а сама вона була активна і весела.

Міс Афелія пробувала було поділитися своїми підозрами із Сен-Клером, але він щоразу переривав її на півслові з невластивою йому роздратованістю.

— Не каркайте, кузино! Невже ви не розумієте, що дитина росте? Швидкий ріст завжди ослаблює дітей.

— А цей кашель?

— Дурниці! Нема причин хвилюватися! Просто застудилася, от і все.

— Так, але у Елізи, Джейн, Елен і Марі Сендерс це починалося саме так.

— Я не хочу слухати цих жахливих історій! І не приміряйте їх на Єву! Ви, так звані досвідчені сиділки, завжди все перебільшуєте. Слідкуйте за Євою, не випускайте вечорами надвір, не давайте їй перевтомлюватися — і вона скоро видужає.

Сен-Клер говорив не те, що думав. Насправді він і сам бачив, що Єва хвора, і його тривога з погіршенням стану дівчинки усе зростала. Він схвильовано слідкував за донькою, але вперто говорив, мов заклинання, що дитина здорова, що це шлунковий кашель, який часто трапляється у дітей, але тепер він майже не відпускав її від себе, дедалі частіше брав із собою на кінні прогулянки і мало не щодня приносив додому рецепти різних настоянок для зміцнення організму. Він говорив: «Це не тому, що вони їй потрібні, а просто так… Не зашкодить».

Та найбільше його тривожило не фізичне виснаження доньки, а недитяча зрілість її думок і почуттів. Часом вона несвідомо для себе самої видавала фрази такого глибокого змісту та неземної мудрості, що це можна було сприйняти за небесне послання. При цьому вона не втрачала дитячої безпосередності та чарівності. І тоді Сен-Клерове серце стискалося, він міцно обіймав Єву, ніби ці його тривожні обійми могли врятувати дівчинку, і божився сам собі, що нізащо, нізащо не дозволить їй піти…

А Єва щосили намагалася досягти вершин доброти, зігріваючи нею тих, хто цього потребував. У неї завжди було добре серце, але тепер вона почала виявляти до усіх особливу турботу. Вона, як і раніше, багато часу проводила з Топсі та іншими негренятами, але дедалі більше спостерігала за їхніми іграми і дедалі менше бавилася сама. Як і раніше, Єва весело сміялася над витівками Топсі, а потім раптом замовкала, по її обличчю пробігала тінь, очі затуманювалися, а думки линули кудись далеко.

— Мамо, — запитала якось вона у Марі Сен-Клер, — чому ми не вчимо наших негрів читати?

— Дивне питання! Ніхто цього не робить.

— Чому?

— Тому, що грамотність їм ні до чого. Від того, що вони вмітимуть читати, працювати краще все одно не будуть. А вони створені для того, щоб працювати, і більше ні для чого.