Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Місіс Шелбі, а ви приготували мої гроші? — нагадала раптом Хлоя.

— Та не хвилюйся, Хлоє, приготувала. Он вони лежать на креденсі.

— Нехай мій старий подивиться, скільки я заробила грошей, як старалася. А знаєте, що мені сказав той міський бандитер? Каже: «Хлоє, залишайся! Працюй собі далі…» А я йому: «Дякую, пане Джонс, я б і рада, тільки ж скоро мій старий повернеться… Діти сумують, та й господині без мене важко». Слово честі! Так йому і сказала. Він, знаєте, хороша людина, цей містер Джонс.

Заступивши на службу, Хлоя мріяла лише про одне: що колись її Том переконається, яка хороша робітниця його Хлоя, коли побачить ті гроші, які вона зуміла заробити. Місіс Шелбі погодилася зберегти їх і показати Томові в день його повернення.

— А Поллі він все одно не впізнає! Господи, адже відтоді, як його забрали, пройшло не так і мало — цілих п’ять років! Вона ж крихіточкою була, ледве на ногах трималася. Ви пам’ятаєте, як мій Том радів, коли вона робила свої перші кроки?! О Господи, Господи!

Знадвору почувся стукіт коліс.

— Містер Джордж! — крикнула тітонька Хлоя, кидаючись до вікна.

Місіс Шелбі вибігла на ґанок. Там син вже чекав її з розкритими обіймами. Тітоньку Хлою, яка стояла поруч, охопили тривожні передчуття — молодий господар приїхав сам. І ось він звернувся до неї:

— Бідолашна моя! — проникливо мовив містер Джордж, стиснувши її не по-жіночому мозолясту долоню у своїх. — Я не пошкодував би всього, що маю, аби лише привезти його додому, але… Він пішов від нас в інший світ.

Місіс Шелбі розпачливо зойкнула, а Хлоя не зронила жодного слова. Мовчки вони пішли до вітальні. На креденсі досі лежали гроші, якими тітонька Хлоя мріяла похвалитися Томові.

— Ось, місіс, візьміть! — тихо сказала Хлоя, збираючи їх. — Очі б мої їх не бачили, цих грошей! Я відчувала, що так і буде… Продали його на Південь, а там… Замучили сердешного…

Хлоя повернулася і, випроставшись, покрокувала до дверей. Місіс Шелбі наздогнала її, схопила за руку, посадила у крісло і сама присіла поряд.

— Ти моя хороша, моя бідолашна! — співчутливо сказала вона.

Хлоя схилила голову їй на плече і гірко розридалася.

— Пробачте, місіс… Серце розривається на шматки — не можу не плакати…

— Я розумію… Поплач, — сказала місіс Шелбі, сама заливаючись слізьми. — Та я не зумію залікувати твої рани — це під силу лише Христу.

Надовго запанувала мовчанка — всі троє щиро плакали. Та ось Джордж зібрався з думками і просто та зворушливо розповів жінкам про Томову смерть. Він передав їм його прощальне вітання, сповнене любові та віри.

Хлоя була невтішна. Але вона пишалася своїм чоловіком, і це було єдине, що зігрівало її серце.

Десь через місяць після повернення додому молодий Шелбі зібрав усіх негрів маєтку. Того ранку він запросив їх у велику залу будинку. Коли всі зібралися, містер Джордж з’явився зі стосом паперів у руках. Ніхто не міг зрозуміти, що б це все мало означати. Папери виявилися відпускними листами на всіх рабів помістя Шелбі. Молодий господар сам зачитав один із них як зразок, сказавши, що має такі документи для всіх, і кожному особисто вручив його відпускного листа.

Реакція негрів була непередбачувана. Одні тулили заповітного папірця до грудей, а інші тицяли його назад господарю із проханням нікуди їх не відсилати, не розлучати з близькими:

— Містере Джордж, ми і так щасливі. Навіщо нам свобода? Нас тут ніхто не пригнічує. Ми маємо все необхідне для нормального життя. Ми не хочемо нікуди їхати і розлучатися із господарем, господинею і друзями.

— Друзі мої! — почав Джордж, коли йому вдалося закликати інших до тиші. — Ми з матір’ю не женемо вас звідси. Нам досі потрібні робітники і в домі, і на полях. Залишайтесь, хто бажає. Але тепер ви — вільні люди. За свою працю ви отримуватимете платню. Із тими, хто захоче залишитися, ми обговоримо всі дедалі. Якщо ж зі мною трапиться біда, якщо я нароблю боргів або помру, ніхто не зможе вас продати. Я керуватиму господарством і навчу вас користуватися своїми правами. Це не так просто, як здається. Я сподіваюся, що вам сподобається нове життя. А тепер помолімося, подякуймо Господові, що настав цей день, день вашого визволення.

Сліпий сивий старець, який після від’їзду Тома вважався тут проповідником, підвівся, підняв тремтливу руку і сказав:

— Помолімося, браття і сестри! Сьогодні великий день для усіх нас!

Всі стали на коліна. Це була палка, щира, зворушлива молитва. Вона сповнювала душі всіх присутніх спокоєм і впевненістю в завтрашньому дні.

Коли молитва закінчилася, старий затягнув церковний гімн, а решта підхопили приспів:

Дім рідний прийме радо нас,

Коли настане слушний час.

— Я хочу сказати вам ще дещо, — знову заговорив Джордж, перериваючи радісні привітання, якими обмінювалися негри. — Я впевнений, що ви не забули нашого доброго дядечка Тома. Він у розлуці пам’ятав про усіх вас, молився за кожного.

Джордж розповів про останні хвилини Томового життя й передав усім його прощальні вітання.

— Знайте і не забувайте, друзі мої: це йому ви завдячуєте своєю свободою. На його могилі на далекому, чужому Півдні я присягнув перед Господом, що у мене не буде жодного раба! Я пообіцяв Богові, що з моєї вини ніхто з вас не розлучиться зі своїми близькими, своїм домом, і ніхто не помре на чужині, як Том, світла йому пам’ять. Я прошу вас бути вдячними йому за свою свободу. Відплатіть його дружині та дітям добром за це! І нехай хатинка дядечка Тома стане вам нагадуванням, що серед вас більше немає жодного раба. Цінуйте свою волю і намагайтеся рівнятися на нього — будьте чесними, порядними, співчутливими та мужніми — справжніми християнами. Нехай благословить вас Бог! Згадуймо Тома в своїх молитвах!..