Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Гаррієт БІЧЕР-СТОУ

ХАТИНА ДЯДЬКА ТОМА

Роман

Розділ І

Знайомство з «гуманним» работорговцем

Ми починаємо довгу розповідь про Америку того часу, коли в ній було узаконено рабовласництво і дозволено одним людям розпоряджатися долями інших людей. Легко про це читати, та переживати — аж ніяк…

Того дня у місті П. штату Кентуккі було холодно, та то й не дивно, бо ж стояла лютнева пора. Але це анітрохи не хвилювало двох джентльменів, які сиділи за пляшкою доброго вина у вельми затишній їдальні. Могло скластися враження, що двоє друзяк просто коротають зимовий вечір за пустопорожніми теревенями. Але це було не так… Чоловіки, близько присунувшись один до одного, обговорювали якусь важливу справу.

Назвавши їх обох джентльменами (лише задля зручності викладу), ми відступили від правди. А записати їх у приятелі — це взагалі занадто, адже один із них, відверто кажучи, аж ніяк не відповідав цьому благородному визначенню. Вигляд він мав не найкращий: невисокий на зріст, опецькуватий, із грубими рисами обличчя… Та й взагалі він був страшенно неприємним типом, і річ навіть не у його зовнішності. Увесь образ цієї людини красномовно свідчив про те, що вона готова на все, аби видертися у вищі кола суспільства із його низів. Строкатий жилет і хитромудро зав’язана на шиї хустина у веселі жовті цятки робили його схожим на папугу. Персні на товстих зашкарублих пальцях раз у раз стукали один об один, а на масивному золотому ланцюжку від годинника висіла ціла зв’язка різнокольорових брелоків, якими він безпардонно гримів у ході розмови.

Щодо мовлення, то скидалося на те, що він навмисно перекручує усі норми «Граматики» Маррея. Висловлюючи думки, цей чоловік послуговувався такою лексикою, якої у словниках годі й шукати, тож і ми, попри щире прагнення до достовірності викладу, не уточнюватимемо, якими саме.

Його співрозмовник (а це був господар маєтку, в якому проходила зустріч) — містер Шелбі — справляв враження справжнього джентльмена. Облаштування дому загалом і в деталях вказувало на те, що його власники не просто заможні, а живуть щодня так, як прості люди лише святкують. Як уже зазначалося, чоловіки були зосереджені на якійсь важливій розмові.

— Я волів би саме так владнати нашу справу, — мовив містер Шелбі.

— Мабуть, ми ніколи не дійдемо згоди! Не можу, містере Шелбі, ніяк не можу, — роздратовано відповів гість, підіймаючи келих над головою.

— Але Гейлі! Том сторицею відпрацює ці гроші. Він незвичайний негр — надійний, чесний, меткий і працьовитий. Під його наглядом моє господарство працює безперебійно. Я дуже задоволений його роботою.

— Еге ж, чесний, от лише чесність його, гм… негритянська! — гигикнув Гейлі, доливаючи собі вина.

— Ні! — заперечив господар дому. — Він чесний, і це факт. Том — негр добрий, мудрий, побожний. Його релігійність щира, а не показна. Чотири роки тому Том став парафіянином нашої церкви. Відтоді я можу довірити йому будь-що: гроші, дім, коней. Він сам пильнує за усім, і досі у мене не виникло жодних сумнівів у його порядності й відданості.

— Побутує думка, що побожних негрів не буває, але мені здається, це не зовсім так, — улесливо сказав Гейлі, широким жестом руки підтверджуючи сказане. — В останній партії, яку я цього року відправив до Орлеана, був один такий. Він співав псалми, як на молитовному зібранні — неможливо не заслухатися! Вдачу мав тиху, неноровливу… На ньому я непогано заробив: купив за безцінь у одного добродія, який був змушений розпродувати усе своє майно, а продав як годиться. І от результат — у моїй кишені опинилося шістсот доларів навару! Що й казати, побожність (якщо вона справжня, звісно) додає ціни рабам!

— Навіть не сумнівайтеся, що Томова віра справжня, — мовив містер Шелбі. — Ось послухайте, а потім самі зробіть висновки. Минулої осені я послав його в Цинциннаті в одній важливій справі. Звідти він мав привезти мені п’ятсот доларів. Тож я йому кажу: «Томе! Я довіряю тобі як християнину. Я знаю, що ти не ошукаєш свого господаря». Він повернувся додому з усією сумою, в чому я ні на мить не сумнівався. Хоча деякі нікчемні людці й намовляли його: «Томе, втікай до Канади! У тебе ж розв’язані руки, та ще вони й гроші тримають!» А Том їм: «Я не можу, господар мені вірить». Про це я дізнався згодом. Скажу по правді, мені шкода розлучатися із Томом. Він повністю перекриє мій борг, і якби ви мали бодай дещицю совісті, то погодилися б із цим.

— О, совісті я маю, як і належить нашому брату комерсанту, мінімально, тобто про людське око! — відбувся жартом гість на закид господаря. — А щодо друзів, я завжди радо поступаюся їм. Але ви забагато від мене вимагаєте… таки забагато, погодьтесь! — Гейлі скрушно зітхнув і долив вина у свій келих.

— І що ви пропонуєте? — врешті запитав по затяжній мовчанці містер Шелбі.

— Може, разом із Томом я міг би отримати іще якесь дитя?

— Ні… Зайвих у мене нема. Я продаю своїх негрів лише за виняткової потреби. Не люблю цього робити.

Тієї миті двері прочинилися, і до їдальні ускочив премилий хлопчик років трьох-чотирьох. Він виглядав як квартерон — мабуть, його дід або баба мали негритянське коріння. Він був гарненькою дитиною. Шовкові чорні кучерики спадали на кругле обличчя з ямочками на щічках; великі темні очі із щирим зацікавленням позирали навсібіч, сяючи з-під довгих пухнастих вій. Ошатне вбрання із червоно-жовтої шотландки вдало підкреслювало його яскраву зовнішність. І хоч поводився він впевнено, та було помітно, що хлоп’я трохи знічене. Але навіть це не приховувало, що цей малюк — пестунчик і звик до уваги.

— Гей, чорномазий, лови! — гукнув містер Шелбі і, свиснувши, кинув хлопчикові гілочку винограду.

Хлопчатко рвучко кинулося по ласощі, чим дуже розсмішило свого господаря.

— Іди-но сюди, — наказав йому містер Шелбі. Коли маля підбігло, погладив його по кучерявій голівці і полоскотав підборіддя.

— Ану, покажи цьому джентльменові, як ти умієш співати і танцювати.

І хлопчик одразу ж заспівав гарним чистим голосом непросту негритянську мелодію, ритмічно рухаючи при цьому ніжками, ручками і всім тілом.

— Браво! — вигукнув Гейлі, нагороджуючи маленького артиста долькою апельсина.

— А тепер покажи, як ходить дядечко Каджу, коли його вхопить ревматизм, — зажадав містер Шелбі.

Гнучке дитяче тіло набуло пози розбитої ревматизмом людини: він згорбився, скривився, наче з’їв щось кисле, і, вихопивши палицю із рук господаря, почовгав по-старечому з одного кута їдальні