Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Ми наблизилися до стіни Вищого Міста під вечір наступного дня. Ця була метрів двадцять висотою, що взагалі не дивувало після побачених раніше. Вечірнє сонце гармонійно освітлювало все навкруги, а червона цегла будинків, як і самої стіни, лише підсилювали ці кольори. В цей час навіть білосніжний імператорський замок ставав червонуватим.

І якщо вже мова зайшла за нього, то як тільки ми наблизилися настільки близько до нього, мені почало здаватися, що він схилявся наді мною, і ще трішки й мав впасти. Виглядав він так, наче я в кілометрі від нього. Але насправді щоб дістатися замку, за словами Юрії, спершу треба пройти близько десяти кілометрів Вищого Міста, потім просто імператорські землі навколо замку, що теж займали не менше місця, а потім і сам замок, що й сам був як якесь місто. Єва та Анна — засновниці міста — вже тоді мали амбіції, і це відчувалося. 

— Якого біса?! — знервовано запитала Юрія як тільки їй відмовили у вході до Вищого Міста. 

Ми підійшли до залізних воріт в цій гарній червоній стіні. На них були викувані різні фігури, які якщо і вказували мені на щось, то лише на те, що вони дорогі. Біля воріт був невеликий, мабуть, на одну кімнату, будинок, теж із червоної цегли. Це був будинок вартових, один із яких вийшов нас зустріти. Він відмовився пропускати нас через зовнішність Юрії та Ігоря. І якщо Юрія хоча б виглядала як імперка, а от Ігор виглядав як князівець, так ще й одягнений був у лахміття. 

— Вибачте, але без перепустки вам не зайти, — строго промовив вусатий вартовий. — Або ж вас хтось зустріне із жителів Вищого Міста та проведе з собою. 

Чимось вартовий виглядав як ідеальний герой казок про лицарів. Загалом був як і інші вартові, лише плащ червоний, а не білий, і в руках тримав уже алебарду.

— Я Юрія із Блакитного Місяця, — продовжувала наполягати на своєму вона. — Я так одягнена через те, що багато чого пережила за межами Імперії. І не маю перепустки через те, що мала тікати з міста коли Імператор Патрокл боровся з сенатом.

— Вибачте, але це не докази, — із кам'яним обличчям промовив він. 

Не знаю, що мали б робити в такій ситуації. Просто силою вломитися не вийде, хіба лише одразу у в'язницю. Я та Ігор вирішили стояти осторонь і повністю покластися на Юрію. А вона не знайшла нічого кращого, ніж запалити вогонь у повний зріст перед вартовим у формі жінки одягненої в сукню, що почала танцювати. Спершу вартовий взяв міцніше алебарду, явно злякавшись, але потім задумався. 

— Таке згодиться? Я розумію, що магія теж не зовсім доказ. Але ми в дорозі пробули дуже довго, тікаючи від самого Заброди до Імперії.

— Від чого? — запитав вартовий. 

— Так Великий Ліс в Об'єднаних Князівствах називають, — додала Юрія. 

— А, так, зелені спалахи, — гірко посміхнувшись сказав він та поглянув на залізні ворота. — Вже і в нас їх видно вночі. 

— То що, можна пройти? — із надією запитала Юрія. 

— Звісно, що ні, — різко відповів чоловік. — Якщо ти з роду Блакитного Місяця, то зараз я пошлю туди свою людину, нехай переконається в цьому. 

Це було краще, ніж жити під стіною, і вже за хвилину з будинку вийшов молодий чоловік та одразу ж пішов за ворота, прихопивши з собою коня. Лишалося тільки сподіватися, що у Юрії вдома буде хтось, хто зможе провести нас за ворота.

— Скільки часу це займе? — запитала я підійшовши до Юрії. 

— Мій маєток десь посередині між зовнішніми межами Вищого Міста та внутрішніми, — відповіла вона та важко видихнула. — Просто трішки почекаємо, а потім нарешті я опинюся вдома.

Та чекати довелося довго, і навколо вже починало темніти, як ворота нарешті відчинилися і перед нами зупинилося два вершники. Один із них був вартовий, що одразу ж пішов по своїм справам, а інший виглядав зовсім інакше. Це був старий сивий чоловік з коротким волоссям та охайними вусами такого ж молочного кольору. Одягнений у білу сорочку та чорну жилетку поверх. Штани теж були чорні та виглядали недешево. За його спиною звисав коротким меч, що не зовсім пасувало до його зовнішнього вигляду. Він без зайвих слів зліз з коня та поклонився перед Юрією, приклавши праву руку до серця. 

— Пані Юріє, дуже радий Вас бачити, — промовив він, але розгинати спину не поспішав. — Ваш вірний лицар-слуга очікує наказу. 

— Досить, Бернарде, — промовила Юрія. — Проведи мене та моїх двох друзів до маєтку. А потім займися новими пропусками для нас.

— Як скажете, пані Юріє, — відповів він та нарешті підвів погляд. Він оглянув мене та Ігоря з голови до ніг, а потім марно спробував когось побачити за нашими спинами. — А де Лебек? 

— Він загинув у бою, Бернарде, з клятими ординцями, — відповіла Юрія та осідлала свого коня, після чого я приєдналася до неї. — Знаю, що ви були друзями. Але думаю, що тобі буде приємно знати, що він загинув як справжній воїн. Думаю, він добре використовував все, що дізнався з твоїх уроків фехтування.

— Ось воно як, — засмутився Бернард. — Це сумна звістка, бо ми справді були друзями. Що ж, прошу слідувати за мною, я буду вашим провідником. В самому Вищому Місті теж багато вартових, які попросять показати перепустку.

Здається, я бачила посмішку на обличчі вартового, коли ми проїхали повз нього до Вищого Міста. Та така ж посмішка виникла і в мене, коли я побачила величезні триповерхові будинки та сади, що їх оточували. Вони були за сталевими кутими парканами, що хоча і високі, але за ними було добре видно всю ту красу по ту сторону решіток. Видно було і прислугу, що працювала в садах, і самих господарів, що займалися всякою дурнею за мірками князівств. Та стіна, що оточувала Вище Місто, наче розмежовувала два різних світи, і в цьому світі жили щасливо. Всі обличчя, що я бачила, були суто імперськими.