Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Коли Моррель і його син обнялися тут-таки, на березі, під радісні вигуки присутніх, непомітний свідок того дива, з обличчям, до половини затуленим чорною бородою, який зворушено наглядав за тією сценою із-за вартової халабуди, прошепотів:

— Щасливий будь, чоловіче добрий, нехай Господь благословить тебе за все те добро, що вчинив ти і ще вчиниш, і нехай моя вдячність залишається у таємниці, як і твоя добрість.

Зі щасливою, зворушеною усмішкою на вустах він покинув свій сховок і, не привертаючи нічиєї уваги, бо всі були захоплені подією дня, спустився східцями причалу і тричі вигукнув:

— Джакопо! Джакопо! Джакопо!

До нього підпливла шлюпка, узяла його на борт і повезла до розкішно обладнаної яхти, на яку він плигнув легко, мов справжній моряк. Відтіля він ще раз глянув на Морреля, що з радісними сльозами приязно потискав простягнуті зусібіч долоні й затуманеним поглядом дякував невідомому доброчинцеві, якого наче шукав на небесах.

— А тепер, — сказав незнайомець, — прощавай, любове до людей, прощавай, вдячносте... Прощавайте, всі почуття, що тішать серце! Я заступив долю, подарувавши винагороду добру... Тепер нехай бог помсти поступиться мені місцем, щоб покарав я зло!

Сказавши те, він подав знак, і яхта, що, либонь, тільки й чекала того, відразу ж вирушила у море.

X. Італія. Синдбад-мореплавець

На початку 1838 року у Флоренції жили два юнаки, що належали до найвищих світських кіл у Парижі — віконт Альбер де Морсер і барон Франц Д’Епіне. Вони домовилися провести карнавал у Римі, де Франц, що мешкав ув Італії вже четвертий рік, мав служити Альберові провідником.

Провести карнавал у Римі справа поважна, надто ж як не хочеш ночувати під латаною зорею на П’яцца-дель-Пополо чи на Кампо Ваччіно, тож вони написали маестро Пастріні, господареві готелю «Лондон» на П’яцца-ді-Спанья, щоб він лишив для них добру кімнату.

Маестро Пастріні відповів, що може надати їм тільки дві спальні й вітальню al secondo piano[25], за помірну платню — по луїдору денно. Молодики погодилися. Щоб не гаяти часу, що лишився до карнавалу, Альбер подався до Неаполя, а Франц залишився у Флоренції.

Натішившись життям міста славетних Медічі, нагулявшись у раю, який зовуть Кашина, пізнавши гостинність могутніх можновладців, господарів Флоренції, він, уже знаючи Корсику, Бонапартову колиску, вирішив одвідати острів Ельба, де відбував заслання Наполеон.

І ось якось увечері він звелів одв’язати вітрильну барку від залізного кільця, що припинало його до ліворнської пристані, ліг на дно, загорнувшись у кирею, і сказав матросам лише три слова: «До острова Ельба». Наче морський птах, що вилітає з гнізда, полинув човен у відкрите море і другого дня висадив Франца в Порто-Феррайо.

Франц перетнув острів імператора, прямуючи слідами, які закарбувала хода велета, і в Марчані знову подався в море.

За дві години він знову вийшов на берег на острові П’яноза, де, як йому казали, його чекали цілі стада червоних куріпок. Полювання виявилося невдале. Франц насилу вполював кілька мізерних пташок і, як і будь-який мисливець, що дарма згаяв час і сили, сів до човна в кепському гуморі.

— Якби ваша ясновельможність захотіла, — сказав господар барки, — то можна було б незлецько пополювати.

— Де ж це?

— Бачите отой острів? — спитався господар, показуючи на південь, на конічне громаддя, що височіло посеред темно-блакитного моря.

— Що це за острів? — запитав Франц.

— Острів Монте-Крісто, — відказав господар.

— Таж я не маю дозволу, щоб полювати на цьому острові.

— А його й не треба, острів безлюдний.

— От так пак! — сказав Франц. — Безлюдний острів у Середземному морі! Цікаво.

— Нічого дивного, ваша ясновельможносте. Той острів — суцільне каміння, там і клаптя родючої землі не знайти.

— Та й кому він належить?

— Тоскані.

— І яка ж там дичина?

— Сила-силенна диких кіз.

— І вони живляться тим, що лижуть каміння, — з недовірливою усмішкою сказав Франц.

— Ні, вони обгризають верес, миртові й мастикові дерева, що ростуть у шкалубинах.

— А де ж я буду спати?

— У печерах на острові або в човні, загорнувшись у кирею. Утім, якщо ваша ясновельможність захоче, ми зможемо відчалити відразу ж після полювання, бо, як ви знаєте, ми ходимо під вітрилами й удень, і вночі, а як треба, то й на веслах підемо.

У Франца було чимало часу до призначеної зустрічі з приятелем, а притулок у Римі був готовий, тож він погодився на ту пропозицію й вирішив винагородити себе за невдале полювання.

Коли він сказав про це, моряки почали перешіптуватися.

— Про що це ви? — поспитався він. — Якісь завади є?

— Та ніяких, — відказав господар. — Проте ми мусимо попередити вас, що острів перебуває під наглядом.

— Що це означає?

— А те, що Монте-Крісто безлюдний і там часом ховаються перемитники й пірати з Корсики, Сардинії та Африки, і якщо дізнаються, що ми там побували, нас у Ліворно замкнуть на шість днів до карантину.

— А нехай йому! Це інша справа. Шість днів! Рівнісінько стільки потрібно було Господові Богу, щоб створити світ. Це забагато, друзі мої.

— А хто ж скаже, що ваша ясновельможність побувала на Монте-Крісто?

— Принаймні не я, — вигукнув Франц.

— Та й не ми, — сказали моряки.

— То гайда на Монте-Крісто!

Господар подав команду. Обернувшись до Монте-Крісто, барка полинула як вітер.

Франц зачекав, аж повернули, і, коли вже пішли новим напрямком, коли вітер напнув вітрило і всі чотири матроси посідали на своїх місцях — троє на носі й один коло стерна, — він знову озвався.

— Любий Ґаетано, — сказав він господареві, — здається, ви сказали мені, що острів Монте-Крісто служить притулком для піратів, а це дичина іншого штибу, ніж дикі кози.

— Еге ж, ваша ясновельможносте, так воно і є.

— Я знав, що існують перемитники, та гадав, що, відколи взяли Алжир і впало берберійське Регентство, пірати трапляються тільки в романах Купера і капітана Марієтта.

— Ваша ясновельможність помиляється: з піратами сталося те саме, що з розбійниками, яких панотець Лев ХІІ буцім винищив дощенту і які проте грабують мандрівців біля самісіньких римських застав. Хіба ви не чули, що півроку тому французького порученця у справах при найсвятішому престолі пограбували за п’ятсот кроків од Веллетрі?

— Та чув.

— Якби ваша ясновельможність мешкала, як оце ми, у Ліворно, то часто чула б, що якесь судно з товарами чи ошатна англійська яхта, яку чекали в Бастії, у Порто-Феррайо чи в Чівіта-Веккії, пропала безвісти і що вона, либонь, розбилася об скелю. А скеля та насправді — лиш вузька й низенька барка, із шістьма чи вісьмома людьми, які загарбали і пограбували її темної бурхливої ночі біля якогось пустельного острівця, як ото розбійники зупиняють і грабують поштовий ридван на узліссі.

— Проте, — сказав Франц, загортаючись у кирею, — чому ж пограбовані не скаржаться? Чому вони не закликають на тих піратів помсти французького, чи сардинського, чи тосканського уряду?

— Чому? — всміхнувся Ґаетано.

—