Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

Підійшовши до повітряного стовпа, вони зупинились, зігнули плечі й схилили голови. Їхні обмерзлі накидки стали схожі на черепаші панцири й курилися вже цілими клубами сизого диму. Всередині вихору стогнали й гуготіли духи, простягаючи до них свої бліді примарні руки, однак тут-таки сахались, відчувши залізо. Нарешті Голлі з Джорджем ступили раз, тоді другий — і зникли в тумані над ямою.

Кіпс подавсь услід за ними.

— Квіле, — окликнула я його. — Зачекай.

— Навіщо? — буркнув він, ставши на хвилину давнім, вічно сердитим Кіпсом. — Годі дуркувати, Люсі.

Мені важко було говорити — і не тільки через страшенний холод.

— Чому ти почуваєшся так добре тут, на Іншому Боці? — запитала я. — Точнісінько як удома...

— Що?! — вирячився він на мене. — Що за дурниці ти верзеш?!

— Просто... бачиш, Квіле... твоя рана...

Він коротко реготнув:

— Коли ти кажеш «точнісінько як удома», Люсі, це все одно, якби ти сказала... — зненацька він поглянув на мене крізь свої замерзлі окуляри і все зрозумів. Його бліде обличчя застигло, наче гіпсова маска. Він загорнув край своєї накидки і, не звертаючи уваги на пару й тріскотіння крижинок, що спадали з пір’їн, поглянув на свій поранений бік. Якусь мить він стояв нерухомо, а потім тихо опустив накидку й повільно, ніби сам до себе, кивнув. На мене він при цьому не позирнув жодного разу.

— Отакої... — тільки й зміг промовити він.

— Ой, Квіле...

— А я так бадьоро почувався...

Я відігнала тривожні думки геть. Ми були сам на сам, і я не знала, що мені слід говорити чи робити.

— Послухай-но, — нарешті сказала я. — Може, тобі краще залишитись тут?

Тільки тепер він подивився на мене.

— Самому? З власної волі? Стояти й дивитись, як ви покидаєте мене тут? Покидаєте, як останнього дурня?

— Але ж твоя рана, Квіле... На тому боці вона...

Квіл трохи помовчав.

— Знаю, — врешті промовив він. — Можливо. Але якщо це повинно статись, то нехай воно станеться як слід і... в належному місці. А тут я нізащо не залишусь. Ще й у цій клятій накидці. Ходімо на той бік.

Я ще й досі вагалась:

— Квіле, ти був... неперевершений...

— Атож.

— Без тебе...

Він усміхнувся мені:

— Без мене ви з Тоні не впоралися б, авжеж? Що ж, я радий був прислужитись вам.

— О Боже... — зітхнула я.

— Усе гаразд. Бери мене за руку, Люсі, й ходімо.

Звичайно, він мав рацію. Хай там що мало статись, треба все довести до ладу, й нема чого більше розводитись. Я поволі взяла Кіпса за руку. Ми разом рушили залізним містком. Привиди поводились як завжди — сновигали, стогнали, вили, проте ми не звертали на них уваги. Ми проминули щілину між світами, попереду засяяло яскраве світло неонових ламп, і я відчула, як моє тіло наповнюється життям. Я сподівалась, що те саме відчув і Квіл — він міцніше стис мою руку, і його долоня несподівано стала тепла й дужа. Проминувши залізну стінку, ми опинились у нашому світі. Це було належне місце, й Кіпс — іще до того, як ми зійшли з містка, — почав падати.

Частина п'ята. Будинок Фіттес

23

Тільки не просіть, щоб я докладно й точно розповідала про те, що трапилося далі. Цього я зробити не можу. Лише зауважу, що коли ти повертаєшся крізь портал до людського світу (а я це добре знаю, бо здійснювала такі переходи не раз), то завжди почуваєшся немічним, спантеличеним і приголомшеним. Тебе нудить, перед очима все пливе, ти глухнеш і сліпнеш від незвично яскравого світла й гучних звуків, твоє тіло ниє після тимчасового заціпеніння. І що довше ти перебував в Іншому Світі, то болючіші ці відчуття. Одне слово, після повернення ти не в тому стані, щоб усвідомлювати, що коїться довкола.

Я пам’ятаю, як мене відразу огорнула паніка — раптова, несподівана. А ще пригадую ніби окремі уривки: ось Локвуд тягне з містка непритомного Кіпса; ось підлогу заливає кров, і Локвуд стає біля Кіпса навколішки; ось Джордж тримає Кіпсову руку, ми всі схиляємось над ним, і хтось скидає з Квіла накидку; ось знову вибухає кров — багато, дуже багато крові; звідкілясь беруться білі простирадла, одне з них Голлі тримає в руках і щосили затискує ним рану. Увесь цей час Локвуд щось каже Кіпсові, жартуючи, всміхаючись, підбадьорюючи. Асам Кіпс лежить нерухомо. Його бліде обличчя обернене до стелі, а на волоссі виблискують крижинки, що тануть. Круг його очей помітні темні кола від окулярів.

— Люсі, Джордже, — каже Голлі. — Мені потрібні свіжі рушники й бинти. Пошукайте, вони повинні бути десь тут.

Я стою, тремтячи, і оглядаю кімнату. Довкола все чисто й навіть спокійно, якщо не зважати на туманний повітряний вихор, щільно оточений залізним колом. Найбільше це приміщення скидається на операційну — сліпуче світло, білі стіни, стерильна чистота. По стінах розвішані окуляри й кольчуги, на кожному вішаку номер та ім’я власника. Ще тут є візки, пластикові баки на сміття, з яких виглядають зібрані сріблясті накидки. В кутку до стіни притулені срібні ходулі, а на дверях — кілька табличок із застереженнями.

Коли ми з Джорджем завершили свої пошуки, в кімнаті вже не було так прибрано й чисто. Ми з ним вивернули вміст усіх шаф та шухляд. Джорджеві врешті пощастило знайти шафу з медичним обладнанням, і він потяг її через усю кімнату. Я тим часом пройшла до облицьованої кахлем ванної кімнати з душовими кабінками для співробітників, що поверталися з коротких, проте важких походів крізь портал. Рушників тут було багато; я набрала цілий оберемок, їх вистачило навіть на те, щоб покласти кілька штук Кіпсові під голову. Голлі поралась як могла, обробляючи й перев’язуючи Кіпсову рану. Вона досі не скинула своєї хутряної накидки, й на підлогу з неї натекла бурувата калюжка талого льоду. Я взяла рушник і заходилась витирати цю калюжку.

Нарешті Голлі закінчила роботу, зупинилась і згорнула скривавлені руки на колінах. Кіпсові очі досі були заплющені. Він не ворушився.

Локвуд облишив свою розмову з ним і втомлено похилив голову. Ми з Джорджем умостились на підлозі. Серед цілковитої тиші ми перезирнулись поверх непритомного Кіпса. На наших накидках танув лід. Очі в усіх були набряклі, червоні,