Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

— Добрий день, добродію… — привітався першим, визнаючи в мені старшого. Але відразу додав: — Мені не дуже подобається колір твого обличчя. Не бажаєш поставити дюжину п'явок?

Зрозуміло. Ти б ще за зап'ястя мене взяв, виміряв пульс і в очі зазирнув.

— Лікар, чи що?

— А як ти здогадався?

Ні, не жартує.

— Сорока на хвості принесла, що в полон до татар майстерний лікар потрапив, от я й вирішив відбити тебе у бусурман будь-якою ціною.

Тепер Кирило глянув на мене з недовірою. Але я в такі переглядини грати вмію. Фіг що зрозумієш, без детектора.

— Не розкажеш про себе? А то мало що. Раптом помилився і не того звільнив.

— Про це не знаю… — розвів руками Кирило. — Може, й схибив. Родом я з Києва. Навчався у Києво-Братській колегії. Освоїв грамоту і пішов у лікарі. Донедавна лікував козаків із Куренівського передмістя. Переважно від похмілля та рани перев'язував. І жив би собі приспівуючи, якби не трапився прикрий випадок. Проїздом із Кодака до Кракова зупинився у місті француз один… Біплан, здається… І захворів. Певна річ, покликали мене його підлікувати. Француз той дуже балакучий виявився. Поки я п'явки ставив, він чого тільки не розповідав. І вишні на південь від Переяслава ростуть не вище ніж до пояса, та так густо, що не протиснутися; та раки в Інгульці завбільшки з кішку; і діти у татар, як цуценята, сліпі народяться, а очі тільки на другий тиждень розплющують… А ще розповів мені цей Біплан, що запорожці на Січі лікують лихоманку сумішшю горілки та пороху!

Кирило перевів подих і продовжив.

— І ось минулого тижня мене покликали до хворого ляха. Ну, я йому це зілля і прописав. Бідолаха, як ковтнув склянку, заверещав ніби різаний. Так і волав до вечора, а потім дуба дав. І все б нічого, різне у медицині трапляється, та тільки лях той послом виявився і якимось родичем, чи товаришем військовим самого Єремії Вишневецького. От і довелося мені втікати, щоб на палю не сісти. Та не пощастило. Прямо під Києвом бусурманам до рук і потрапив. Правда, брехати не стану, не били... Мурза, як довідався, що я лікар, наказав мені приготувати зілля, що сприяє зміцненню чоловічої сили та невтомності. А за це, якщо догоджу, пообіцяв добре ставлення і на невільничий ринок не відправляти. Залишити при собі.

Холера… доля якщо вже веселитись, то всі навколо регочуть… до сліз.

— Зробив?

— А куди подінешся? — Розвів руками той. — Або зілля, або на палю. Зробив… Ну і, судячи з того, що живий досі, мурза залишився задоволеним.

— Мурза… так. Але дехто інший — не надто. Тому, послухай моєї поради, якщо не хочеш померти страшною та болісною смертю: про те, що мені розповів, забудь. Назавжди. Жодного зілля ти не робив. Якщо тільки від проносу.

— Гм… Відверто кажучи, не розумію, чому я мушу соромитися доброї роботи? Але, якщо ти так радиш…. Хоча, шкода, звісно. Бачиш, я випробував зовсім новий рецепт. Треба лише взяти дві дюжини равликів, розчинити їх в оцті.

— Ні, лікарю, схоже, ти таки не зовсім мене зрозумів. Поглянь туди… — я вказав Кирилу на іспанця, що дбайливо і ніжно пригортав панночку Агнешку. — Цей доблесний лицар два тижні тому втратив свою кохану. І щойно знайшов...

— Яке щастя! — щиро сплеснув долонями лікар.

— Угу… у наметі Сабудай-мурзи, — продовжив я, не змінюючи тону. — Сам здогадаєшся, що цей кнур робив із бідолашною дівчиною весь цей час, завдяки твоїм зіллям?

А коли Кирило усвідомив і зблід, продовжив:

— Ось… А тепер уяви, що буде з тобою, якщо ідальго дізнається в чому секрет невтомності мурзи?

— О, боже! Не кажи їм нічого! — бухнувся Кирило мені в ноги. — Вірою та правдою відслужу. А панночці дам зілля, після якого вона забуде про все, що пережила…

— Відслужиш? Гм… Ну гаразд. Лікар зайвим ніколи не буде. А зілля тепер варитимеш тільки запитавши мого дозволу і пояснивши який результат очікуєш. Зрозуміло?

— Дякую, пане отамане… Вік твоєї милості не забуду… — Кирило підвівся і обтрусив коліна. Потім озирнувся і тихенько додав. — І теє… Якщо знадобиться, раптом… то в мене ще залишилася приблизно мірка* [*стародавня міра об’єму рідин, близько 44 мл] того зілля.

О-хо-хо, говори з горою, а гора горою... Горбатого й могила не виправить. Вчені, матері їх ковінька, експериментатори, трясця…