Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Загалом усе склалося. Залишилося тільки, перш ніж відправляти обози до Порогів та Полісся, дізнатися: з яким із них поїде Агнешка. Але тут я вирішив не втручатися. Дати Віктору самому ухвалити рішення. Так що присів біля багаття і, під різноманітні історії Кирила, який виявився доволі цікавим співрозмовником, неквапливо обідав. Поговорити лікар умів і любив, так що час минав швидко. І хоч поспішати нам було особливо нікуди, все ж таки почав подумувати, а чи не варто поквапити іспанця. Але тут і він підійшов. Разом із панночкою.

Вмита, причесана й причепурена — Агнешка справді виглядала вельми милою та невинною лялечкою. Щось середнє між німфеткою та інженю. Приголомшлива суміш. Не дивно, що сивоусий ідальго так запав на неї. І якщо я хоч щось розумію в людях, зараз іспанець попроситься у відставку... або хоч би у відпустку. Щоб супроводити даму свого серця до безпечного місця. Ну і, звичайно ж — у борг. Без грошей старий ловелас красуні без потреби.

— Ідальго Антоне, не завадимо?

— Для тебе, Вікторе, я завжди вільний. А Кирило вже йде.

Лікар, побачивши перед собою жертву його зілля, і без нагадування поквапився кудись так швидко, наче йому живіт прихопило.

Нарочито ігнорую дівчину. Треба ж бойовому другові надати ваги. Щоб одразу просікла — все, що для неї робиться і ще буде зроблено, — виключно заслуга іспанця. А вона — лише одна з полонянок. Нічим не краще за інших.

Схоже, дійшло. Личко спочатку трохи зблідло, а коли рум'янець повернувся на щічки, то став трохи насиченішим.

— Хочу просити про послугу… — продовжував тим часом де ла Бусенор, залишаючись стояти. — Точніше, не зовсім я. Але це все одно… що я.

Довелося й мені підвестися. Начхати на правила гарного тону, не люблю дивитися на людей знизу вгору. Схоже, прогноз справджується.

— Все що завгодно, друже мій. Людина, яка билася зі мною пліч-о-пліч, ближча за єдиноутробного брата.

Ідальго, підбадьорений таким авансом, приосанився і ніжно подивився на дівчину.

— Радість моя, думаю, тобі краще самій... Ідальго Антон поштивий чоловік і мудрий отаман. Не бійся, кажи сміливо.

У-у, як усе запущено. Він навіть право голосу їй передав. Втім, сивина в бороду — біс у ребро та безумство у голову.

— Пане… — зобразила кніксен панночка. — Усе, що я зараз скажу, про мене не знає жодна людина у світі, крім Віктора. І це він переконав мене відкритися... Тому, благаю, зберегти все в таємниці.

— Панно, чесне слово, я й образитися можу. За кого ви мене сприймаєте? І сідайте ж, нарешті, чорт забирай. А то, чого доброго, ще надумаєте коліна схилити, як на сповіді.

— Перепрошую… — Агнешка спершу подивилася під ноги і тільки потім граційно опустилася на землю. Віктор теж сів поруч, ніби ненароком підтримуючи зі спини. Сів і я.

— Ви розумієте, що після того, що зі мною трапилося… — щічки панночки зашарілися ще більше. — Я не можу повернутися до рідного міста. Та й не чекає на мене там ніхто... Я сирота. Виросла в обителі кармеліток. Маєток наш, матінка перед смертю, монастирю відписала, а мене їм на виховання віддала. Мені й десяти років не було... Та перед самим постригом я втекти встигла. Сестри мене навіть не шукали…

Я розуміюче кивнув. І справді, чого їм турбуватися? Послушницею більше, послушницею менше... Маєток все одно у них залишається. А що дурне дівчисько пропаде в цьому світі ні за понюшку тютюну, така сама тому винна.

— Спершу я пристала до бродячого цирку… Але довго в них не затрималася, виявилося, що дівчині в моєму віці надто пізно розпочинати навчання, і артистку з мене зробити не вдасться. Потім мені більше пощастило — я зустріла фрау Ельзу. Маркітантку при обозі шведських найманців. Фрау нещодавно втратила сім'ю і дала притулок мені, як рідній. Так я й ходила з нею за армією цілих три роки. Поки, одного разу, наш обоз не пограбували лісовчики.

Панночка трохи помовчала, дозволяючи нам самим здогадатися про ту долю, що на неї чекала в руках загону польських найманців.

— Я залишилася живою тільки завдяки тому, що сподобалася їхньому отаманові, і він майже місяць тримав мене тільки для себе…

Агнешка ще помовчала, наче збиралася з силами, і продовжила.

— Саме того дня я й зрозуміла — самотній дівчині без надійного чоловічого плеча не вижити. Пан Єжи був справжньою свинею... Особливо, коли напивався... Тож одного разу вночі, коли він валявся п'яним, я перерізала йому горло і втекла, прихопивши все, що знайшла в наметі. Не так багато щоб вистачило на безбідне життя, але достатньо, щоб почати його заново. У місті, де ніхто мене не знав… А ще за півроку, я зустріла Віктора. Він був такий милий і дбайливий, що я не змогла встояти.

Дівчина говорила тихо і не підводячи очей. Було помітно, що це одкровення дається їй важко.

— Скажу, як на сповіді… Я не закохалася у Віктора, але відповідала взаємністю, бо він, порівняно з усім тим брудом, яким мені бачилися інші чоловіки, був майже персонажем із мрії. І я вже почала подумувати…

Агнешка тихенько схлипнула, що дозволило іспанцеві пригорнути її і погладити по голові.

— І тут з'явився Сергій! Величезний, як ведмідь. Потужний, надійний, як скеля. І щедрий, як святий Миколай. Не знаю, як це трапилося, але я закохалася... Втратила голову. Кинула заради нього все, що мала… була готова йти на край світу… — дівчина знову схлипнула. — Там, зрештою, і опинилася. Тільки не в обіймах коханого, а наложницею мурзи.