Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Історія з панночкою Агнешкою трапилася наскільки цікава, так і банальна. Щедрий на подарунки та широкі жести новгородський купець, до якого вона пішла від ідальго, виявився одруженим. Тож любовна ідилія тривала недовго. Рівно місяць... Поки торговець хутром не розпродав у Кракові весь товар і не почав збиратися додому. А оскільки весела панночка все ж таки чимось зачепила суворого чоловіка, то він без заперечень запропонував красуні стати його утриманкою. І навіть умови запропонував не надто обтяжливі, оскільки бувати обіцявся не частіше як три-чотири рази на рік.

Чому це образило Агнешку, вона й сама не змогла б відповісти, але тієї миті дівчина так розлютилася, що врізала купцю коліном поміж ніг і з вереском вчепилася в бороду.

Новгородець бородою, мабуть, дуже дорожив, тож у відповідь тріснув панночку кулаком по маківці. А оскільки житель півночі сили не пошкодував, то прокинулася Агнешка вже десь далеко за містом. Мандруючи у возі. Зв'язана, із заткнутим ротом, прикрита рогожею та кулями з товаром.

Можливо, пестощами та вмовлянням, дівчині вдалося б усе виправити, але купець до неї більше не підходив, а ще через день продав першому зустрічному татарському обозу. Причому, судячи із задоволеної пики, гроші, витрачені на любощі, повернув з лишком.

Почасти Агнешці пощастило... У тому сенсі, що купець продав панночку не звичайним людоловам, а Сабудай-мурзі. Спершу татарин тільки погладжував полонянку, та прицмокував. Це можна було терпіти, тим більше він не підпускав до дівчини інших. Зате починаючи з четвертого дня шляху мурза цілком змінився. Точніше, ніби помолодшав років на тридцять. Жирний боров не тільки не злазив з неї цілими ночами, а ще й на кожному привалі тягнув у намет... І був такий невтомний і ненаситний, ніби саме цей раз міг стати останнім у його житті.

Слухаючи розповідь коханої, Віктор аж зубами скрипів, а коли та вкотре жалібно схлипувала, покусуючи губки і витираючи кулачком припухлі очі, закликав на голову мерзенного татарина прокляття всіма мовами, які тільки знав.

Будучи втаємниченим в історію легковажної красуні з самого початку, я не зовсім був згоден з іспанцем, що саме мурза винен у пригодах дівчини, але не бажаючи втратити бойового товариша, цю думку залишив при собі. Єдине чому перешкодив — наполегливому проханню розірвати татарина кіньми. Пояснивши палкому ідальго, що довічні роботи в каменоломнях набагато страшніші за кілька хвилин навіть найжахливішого болю. Відхиливши з тієї ж причини бажання особисто каструвати мурзу. Мовляв, скопець не такий витривалий і швидше відбуде покарання.

Іспанець трохи подумав і, скріпивши серце, погодився з моїми аргументами. Тоді як панночка Агнешка, притулившись до його плеча, вдавала, а може й справді, всіляко демонструвала втому, всепрощення і покірність долі.

Загалом, я залишив парочку наодинці — їм явно було про що поговорити, а сам подався розбиратися зі звільненими бранцями.

Перше — крилаті гусари. Наскільки мені відомо, у цю за всіма поняттями елітну корогву, простолюдинів не приймають. Тільки шляхтичів та ще й не кожного. Тих, у кого крім імені та шаблі нічого немає, відправляли у частини драгунські, менш привілейовані. Значить, і розбиратися з ними має шляхтич. Це вони демонстрували мені гордими поглядами та манерою мови. Мовляв, за свободу, звісно, дякуємо. Але скоріше сонце зійде на заході, аніж шляхтич під руку безрідного хлопа встане.

Ну і біс з вами. Хто у нас у загоні почесного роду? Правильно — Цепеш і де ла Бусенор. Волоський принц далеко, тож, топайте, панове, до іспанця. Я вказав гусарам парочку, що туркотіла біля намету мурзи.

— Це Віктор де ла Бусенор. Шляхтич настільки стародавнього роду, що його пращури носили шпаги, коли не тільки Варшави, а й Кракова ще не було. Як вкладе ідальго відпочивати виснажену капризами долі панночку, так вами й займеться. А ви, великі воїни... перш ніж рішення прийняти, подивіться їй у вічі і скажіть, що немає вашої провини в тому, що татари ґвалтують і женуть у рабство ось таких юних дів. Та не по одній… Тисячами!

Від таких слів гусари крила свої опустили... Потупили погляд. Це добре. Якщо залишаться, бунту можна не побоюватися.

Із козаками простіше. Всіх козаків до Мамая. Він краще за мене знає, що і кому сказати. Ну і за колишньою схемою: кінноту до загону приймаємо, а піших — підряджаємо супроводжувати обоз із переселенцями, з перспективою ПМП у моєму Поліссі.

Із селянками проблем не було. Здебільшого, молоді дівки готові були ноги визволителям цілувати та йти на край світу, аби подалі від Криму. А от селяни не всі виявили бажання оселитися в Поліссі. Ті, що втратили рідних чи навпаки — «пощастило» опинитися в полоні всією родиною — навіть не обговорювали іншого варіанту. Проте ті, чиї рідні в Крим пішли з іншими обозами, хотіли осісти ближче до Перекопу. В надії, що згодом вдасться щось дізнатися про їхню долю, а може навіть викупити.

Відокремилася рівне дюжина. Серед них три селянки. Молодиці у віці, навіть незрозуміло, навіщо захоплені людоловами.

Я не заперечував. Більше того, тим, хто йшов у Пороги, дозволив відібрати з обозу найцінніше... Самі вони коли ще добро наживуть. А у супровід їм виділив ополченців. Дозволивши, якщо захочуть, мене не шукати, а чинити згідно з власною волею.

Залишався ще один бранець, якого мій «секретар» виділив із загального числа. Кирило…

Високий худорлявий чоловік середнього віку. Пишні темно-русяві вуса підстрижені на європейський манер. Підборіддя заросло легкою тижневою щетиною. Одягнений як містянин. Небагато, але й не в рубище. Тримається упевнено.