Читати книгу - "Ти - моя!!!, Кіра Шарм"

42

* * *

У нашій кімнаті якось надзвичайно тихо. Зашторені вікна, і Рімми досі немає. Що ж, мені це тільки на руку. Ніхто не відволікатиме.

Скидаю з себе сукню, - і раптом чую якесь хрипке зітхання. Мамочки! Невже до нас у кімнату хтось проліз, доки нас не було? Злодій? Маніяк?

- Лєра… - чую вже занадто знайомий голос і мимоволі роблю крок уперед, до ліжка Рімми. І тут же просто завмираю, - Бурін, і навіть, здається, тверезий, стоїть на колінах.

- Знову прийшов розповідати мені, яка я? Чи зібрав більше грошей, щоб купити якісь свої хворі насолоди? – мене забирає таким спалахом гніву, що я забуваю про все. Навіть про те, що стою перед ним в одній білизні.

 - І взагалі - ти як тут опинився?

– Мене Рімма впустила, – Бурін опустив голову.

І тут же простягнув мені скручений рушник.

- Бий, - протягнув низький голос. – Я заслужив.

- А, то ти ще й у садо-мазо зі мною пограти вирішив? Це, Бурін, тобі коштуватиме дорожче! Я ось прейскурант напишу собі, а тоді поговоримо. Скажімо, мішок грошей за кожен удар по морді! І взагалі, чому це рушником? Тут скалкою треба попрацювати, не менше!

- Лєра, пробач мені, - підповзаючи на колінах, він обхопив руками мої ноги, притискаючись до них головою. - Я був так моторошно неправий! Але, - посуди ти сама, - що я міг подумати? Ти відключила телефон, не дзвонила, хоч ми й домовилися, а тут мені дзвонять і повідомляють, що ти закрилася з Артуром у кабінеті.

- Міг би хоча б подумати про те, що я, може, зовсім інша, - сумно відповідаю я, а всередині все стискається. Так, звичайно, я розумію, - виглядає з боку все це справді не найкращим чином, але… Але ж він мав би розуміти, відчувати мене!

- Лєра, бери хоч скалку, хоч металеву трубу! Але подумай сама, - адже ти теж повірила у вигадки Рімми! Хоч і жодного разу не бачила, щоб я виходив від неї та ще й знімав одяг!

- Слава, просто йди, - не знаю, який зараз феєрверк почуттів змішався в мені і готовий був вистрілити вибухом. Злість від того, що він так швидко зробив усі свої висновки і від усього того, що встиг наговорити, біль, що засів у мені за всі роки, прожиті в рідному місті, коли ніхто навіть і не намагався мене вислухати та розібратися, зрозуміти, яка я насправді, потреба дійсно відлупцювати його зараз з усієї сили і бажання просто впасти на ліжко і розплакатися в подушку... Мене лякало, до червоних плям перед очима.

- Лєре, ну хоч ударь мене... Випустиш пару і стане легше...

- Іди, Слава, - я закрила обличчя руками. - Просто залиш мене одну зараз.

- Як скажеш, - він повільно, тяжко підвівся. - Тільки знай, Лєро, я визнаю, як страшно, як страшенно помилився, і зроблю все, щоб це виправити! Не чекаю, що ти мене пробачиш отак одразу, після всього, що я тоді наговорив. Але не відступлю.

Я відхитнулася від його погляду, що став зовсім чорним. Найбільше мені зараз хотілося просто залишитись однією і виплакатися. І навіть слів не знаходила, щоби йому сказати. Та й, здається, сил щось вимовити теж не знайшлося б зараз. Тому я просто зробила кілька кроків убік, і, дочекавшись, коли за Буріним тихо зачиняться двері, таки впала на ліжко і голосно, як дитина, розплакалася.

Треба сказати, це допомогло набагато більше, ніж заспокійливі. Не знаю, скільки я ревіла, - мабуть, зараз з мене виплескувалися всі сльози, і навіть ті, які я в собі стримувала ще до того, як утікла сюди від минулого життя. Зате після всього, заробивши розпухлий ніс і червоні очі, яким позаздрив би будь-який кролик, я по-справжньому відчула, що мені нарешті стало легше.

___________

Як думаєте, дівчата? Може, і правда час його пробачити, мммм?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно