Читати книгу - "Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна"

-Обернись, - шепоче Тамарі.

Дівчинка все йде вперед. Вдалині видніється місто. Скоріше містечко. Яскраві дахи, зелені дерева, шпиль церкви просто горить на сонці. Вказівник із назвою міста. Що це за місто? Не спіши, доня,  покажи. Дивні літери. Запам'ятати б їх. Потім намалювати.

- Обернися, Тасе. Тасся! Тасся! - Дівчинка повільно, ніби уві сні повертається і дивиться на неї просто у вічі.

- Зупинися. Не біжи. Прошу – зупинись.

Повітря перед очима рябить, картинка розпливається.

- Ні! Не йди!!! - дикий крик, що роздирає душу, лунає  залою.

Тамарі провалюється в темряву.

Міцні, скалічені шрамами руки підхоплюють її та міцно притискають до грудей. Які пухнасті груди! У голові непроглядна темрява, але свідомість ще не покинула її. Жінка все же дрейфувала на межі між  сном та дійсністю. Вона чує лункий стукіт чужого серця,то виринає, то знесилено провалюється у темряву. Чужий подих ворушить волосся, легкий поцілунок. Все… Темрява…

Великий Голттен стояв, широко розставивши ноги для стійкості. Легке, майже невагоме тіло дочки, що лежало на його цупких руках, все ще трясли судоми. Він стояв, міцно заплющивши очі і ніжно притулившись губами до чола Тамарі - намагаючись хоч якось заспокоїти жилку, що тріпотіла на її скроні.

- Що ж я наробив, старий пентюх,- думав Голлтен.- Чи вибачиш мене колись? Твоя мати мене не пробачила б, це точно.

Дикі думки роїлися в його голові, але жоден м'яз не здригнувся на його обличчі, ніхто не міг здогадатися про його думки.

- Пробач мені, Лессі, що не вберіг твою дівчинку. Нашу дівчинку, - поправив у думках сам себе Голттен.

***

Голттену вже давно принесли звістку про те, що його доньку знайдено. Його стара мати довгі п'ять років вигризала по шматочках його мозок, пояснюючи і йому і всім, хто готовий був її слухати - що саме він, дурний Голттен занапастив своїх дівчаток. Вона так часто це повторювала, що його син, вісімнадцятирічний Коллан дивився на нього, на свого батька, як на дітовбивцю. І ось тепер, коли зникла Тамарі була знайдена, він не міг знайти в собі сили та хоробрості, щоб постати перед нею – і просто подивитися їй у вічі. На схилі років він нарешті зрозумів, що багато років тому поклав на дівчинку відповідальність за свою власну провину – через його впертий характер і погану вдачу багато років тому повільно всихала від туги мама Тамарі.

 І щоб не бачити останній її подих, Голттен виконав останнє бажання вмираючої і відніс її до лісу. Замість того, щоб бути поряд з нею, тримати її за руку, що слабшала з кожним поштовхом серця, дивитися в її очі, що молили про життя – він відніс її туди, де вперше зустрів.  В самі хащі дикого лісу.

Саме там багато років тому він зустрів рудоволосу мавку. Лісову відьму,  як презирливо називали її  в його дельфійській родині.

Йому було байдуже,  що в неї,  десь у хащах залишилася ще одна донька. Якийсь час Голлтен приховував жінку від  своєї  сім’ї, й відмовляв тій у зустрічі з  її крихіткою-донькою. Мале рудокосе та зеленооке дитя немов нагадувало йому про те,  що серце Лессі було віддане не лише йому.

 Власне,  він  і не був впевнений в тому,  що її  серце дійсно належало йому. Він  підозрював,  що відьма лише причаїлася,  чекаючи моменту,  коли зможе вирватися на волю. Проте,  коли вона завагітніла, Голлтен самонадійливо вирішив, що нове дитя вимусить відьму залишитися коло нього. Проте,  він  помилився. Не в змозі забути залишену в далекій Артавії дитину, закрита в замку Голтенів, Лессі почала сохнути від  туги.

Він так і не зміг викликати у Лессі ніжних почуттів. Вона вважала за краще померти, а не відповісти йому взаємністю. І як вічний докір про занапащене життя лісової мавки, залишилася жити маленька дівчинка з медовими очима. Маленька Тамарі.

Молодша донька лісової  відьми та холодного серцем ельфа росла такою ж ніжною і повітряною, як і її мама, його Лессі, яку він не зміг забути навіть через багато років, навіть після другого одруження, навіть після народження довгоочікуваного сина.

Очі маленької дівчинки наче з німим докором дивилися на нього довгих  п’ятнадцять років. Він так боявся, що його шалена до неї любов загубить її так само, як занапастила і її мати. І так само, він відмовився від своєї кровинушки, як відмовився свого часу і від її матері. Іноді його серце краялося від  туги. А іноді спалахувало холодною  люттю.

Але його роки стікали. Й глибоко приховані почуття почали вириватися на поверхню. Докори сумління і дивна,  жорстока любов не давали йому спати,  дихати,  заважали йому жити. Доти,  доки він,  нарешті,  не схаменувся. Його єдина донька і його онука,  якої  він жодного разу не бачили, опинилися у біді. Можливо,  саме від  його участі залежало те,  чи врятують малу Тассю. Тому,  коли до його замка прибув гонець  із запрошенням приєднатися до рятівної  компанії,  він одразу зібрався й вирушив до земель Сильфідів.

Він увійшов у замок Сильфідів рівно за секунду до того, як увійшли інші ельфи могутньої п'ятірки, і за мить до того, як Тамарі разом з її монстриками створили справжнє диво. Так само, як і решта, він бачив ті яскраві картинки, які пробігали по мерехтливій аурі, що оточувала його доньку.

- А ви кажете, в неї немає сили, - задумливо прошепотів Адд.

- Урласс був прааавий, - задоволено просипів його батько.

Величезний, витатуйований на все його тіло дракон, погоджуючись, кивнув шипа стою головою.

- Я, здається, знаю це місце, - насупивши брови, пробурчав спантеличений Ульфік, що уважно стежив не за жінкою, як  всі інші. Його чіпкий досвідчений погляд вихоплював підказки з видінь Тамарі.

Багато незвичайного у житті побачили старі ельфи. Але сьогодні всі вони, вражені побаченим, пропустили той момент, коли сили молодої жінки вичерпалися. Голттену довелося буквально відштовхнути Гранта, щоб встигнути підхопити тіло, що обм'якло так несподівано. Щоб підхопити свою дочку, що зазирнула за межі їхнього світу.