Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

На відміну від Семена, Юрій любив свого молодшого брата, але особливо не виявляв братерської любові, хоча частенько в дитинстві за нього заступався, коли Семен занадто вже лютував у своїй ненависті.

Залишивши чоловіків, Орися пішла у свою кімнату, куди за нею потрусила Одарка. Нянька вже встигла дізнатися від Кшисі, що її молоді господарі, виявляється, були весь цей час у Барі та щасливо пережили його облогу, і раділа, що вони повернулися.

— Панночко, слава Богу, ти жива! Інакше пан Тимофій збожеволів би з горя, утративши тебе! Ти вже не кажи нічого Тимофієві про пана Матвія. Найкраще вже нехай він нічого не знає, адже тепер неодмінно заспокоїться, а так злоба між ними піде, — квапливо, озираючись на двері, говорила нянька.

— Та ну що ти, няню! Мені це й на думку не спало, — здивувалася Орися. — Та й соромно мені про таке Тимофієві розповідати. Лише б хтось із челяді не бовкнув.

— Та я всіх попередила, щоби мовчали. Дасть Бог, буде все тихо, — прошепотіла нянька. — А що це за козаки з вами приїхали?

— Їх прислав полковник Кривоніс охороняти мене. Але якщо тут Тимофій, то, може, вони й не залишаться тепер, — відповіла Орися.

— Ну, залишаться чи ні, а таку юрбу нагодувати все ж треба. Побіжу розпоряджуся.

І Одарка спритно подріботіла на задній двір, де балакуха Кшися, ледь не лопаючись із задоволення, що опинилася в центрі загальної уваги, розповідала челядникам про падіння Бара з такими жалісливими подробицями й так голосячи, ніби вона пережила кінець світу. А Орися помітила на столі лист від Тимофія, який вона так і не встигла отримати. Дівчина розкрила його й дізналася, що її сім’я жива, що її сестри виїхали до Польщі, а батько змінив гнів на милість і зовсім не заперечує проти їхнього з Тимофієм шлюбу. «Мій коханий, ти зміг порозумітися з моїм батьком! — зраділа Орися. — Тепер уже і справді немає жодних перешкод. Батько не заперечує, а пан Матвій тепер уже точно від мене відступиться».

Тимофій сидів у головній залі навпроти Максима й розпитував його про облогу Бара, а вислухавши всі подробиці, запитав прямо:

— Як Орися потрапила до тебе?

— Просто, — нітрохи не бентежачись, відповів Кривоносенко, сьорбаючи витриманий мед із золотого кубка. — Орися жила в будинку православного попа, але коли ми взяли місто, то її забрав у замок твій сусід, аби по-лицарськи захистити. Ну, твого сусіда я, звичайно, вбив, щоби поменше лицарював, а панночку вирішив залишити собі. Я ж не знав, хто вона! А такі чарівні панночки не часто трапляються в завойованих фортецях, — Максим хитро підморгнув Тимофієві. — Але тут Орися розповіла мені, що ти її наречений, тому я й вирішив, що й поготів залишу таку дівчину в себе. Батько не заперечував, лише велів ретельно стерегти панянку, щоб її ніхто не скривдив, а потім проводити додому.

Тимофій нахмурився, а очі його потемніли, наче небо перед бурею. Максимко розреготався.

— Та не зазіхав я на твою любку! Не ревнуй марно, — хихикнув він, добре розуміючи, що його приятель ревнує. — Я навіть і поцілувати її не намагався. Куди мені з тобою змагатися? Я не мав жодного шансу проти тебе! До того ж вона лише про тебе й щебетала весь цей час, що я й сам мало в тебе не закохався.

Юрій, Семен і Михайлик, які слухали цю розмову, сидячи рядочком на лаві, теж захихотіли, адже кумедно було бачити, як їхній дядечко-серцеїд мучиться з ревнощів. А Максимко тільки весело на нього дивився, витончено сьорбаючи мед і безцеремонно закинувши ноги в дорогих сап’янових чобітках на маленький столик, на який пан Матвій зазвичай клав свій батіг. «Я на його місці теж ревнував би! Та має рацію він якоюсь мірою. Не скажи мені Орися, хто вона така, її давно забрав би хто-небудь із хлопців. Хоча, ні — таку дівку я собі залишив би», — подумав Максим і, допивши мед, почав збиратися в дорогу.

— Я поїду, Тимофію. Адже мене батько чекає.

— Навіть не заночуєш? Ні, ну це недобре! Ти мене ображаєш! — обурився Тимофій, який уже трохи приборкав свої ревнощі.

— Та ніколи мені гостювати, хоча я й радий би. Батько велів мені не затримуватися, — сказав Максим, зі смішком пригадавши, як батько виписав йому «пам’ятного» нагайкою для того, щоби більше не смів упадати за чужими нареченими.

— Куди ви тепер ідете? — запитав Тимофій.

— На Кам’янець. Тебе я із собою не кличу — маєш справи важливіші, — хитро підморгнув Максимко.

— А ти, часом, не знаєш, де нині Хмель з усім військом? — запитав Тимофій. — Я ж іще на початку липня поїхав і звісток ані від нього, ані від Марка не отримував.

— Має стояти кошем в урочищі Гончариха[73]. Може, уже й далі рушив з усім військом, — відповів Максим.

— Я хотів би поїхати з тобою, пане. Дійсно, візьми мене із собою, — несподівано попросив Максима Юрко.

— З якого це дива? — нахмурився Тимофій, чудово розуміючи, що Матвій оскаженіє, коли дізнається. — Та й ти щойно приїхав додому, а вже знову збираєшся їхати.

— Дядю, я не хочу більше служити в Оссолінського. Мені набридло! Я не повернуся до нього! — вередливо заявив Юрко. — Я хочу воювати! Хіба я не православний українець? Усі воюють, а я що, осторонь стоятиму?

— Знаєш, мій дорогий племіннику, воювати — це не листи під диктовку писати. Подумай! І не забувай про те, що ти збудиш невдоволення свого батька.

— А ти, дядьку, хіба думав про те, коли на Січ утік? — зухвало огризнувся Юрій.