Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

Тимофій аж отетерів від таких слів. Семен хихикнув, але сам він нізащо не посмів би ось так узяти, самовільно кинути службу й піти в козаки, бо, на відміну від Юрія, не раз був поротий батьком за свої грішки. Але його старший брат зазвичай прочуханів не отримував, тому через свою безкарність знову вирішив повередувати, не замислюючись про наслідки для себе.

— Оце нахаба! — хихикнув Максимко. — Тимофію, не будь жаднюгою. Відпусти його зі мною.

— Ні, з тобою я його не пущу. Ти погано вплинеш на мого небожа, — усміхнувшись, відповів Тимофій. — Якщо так уже хоче воювати, то нехай іде зі мною.

— Постійно ти, Красунчику, усе гребеш під себе — і вродливих наречених, і племінників! І звідки в тебе так багато жадібності? — піддражнив його Максим. — Та відпусти хлопця з нами.

— Ну, я йому не батько й не маю права ним розпоряджатися! — вигукнув Тимофій. — Якщо про це дізнається брат, то вийде кепсько насамперед для Юрка!

— Та мені байдуже — хай батько гнівається й навіть спадщини мене позбавить! — вигукнув Юрій. — Я вже занадто дорослий, аби батька питати, мушу сам вирішувати свою долю! Ти тільки батькові не кажи, що я поїхав, і все. А там — як Бог дасть!

Тимофій подивився на свого небожа і пригадав їхню розмову у Львові. «Йому треба дати змогу стати дорослим, інакше він так і залишиться примхливим і марнославним хлопчиськом», — подумав він.

— Гаразд, їдь із Максимом. Дай Бог тобі успіху, Юрку, і бережи тебе Пречиста Діва, — зітхнувши, здався Тимофій.

Радісний і задоволений Юрко побіг збиратися. «Так буде найкраще для мене! Так хоч дійсно розважусь. Та і якщо батько повернеться, то мені не влетить за кинуту службу», — думав хлопець, самостійно укладаючи свої речі.

На ґаночку Максимко тепло попрощався з Михайликом. Худенький і слабкий підліток за час шляху зумів прищепити йому повагу, а Кривоносенко взагалі мало кого поважав на цьому світі. А під час прощання з Орисею він безцеремонно розцілував її в обидві щоки.

— Мені можна! — манірно сказав козак, коли побачив, як зніяковіла сама дівчина й нахмурився Тимофій. — Я, вважай, тепер однаково, що родич.

Коли Максим поїхав, Орися з Тимофієм нарешті змогли спокійно поговорити.

— Чому ти не написав мені, що був пораненим? — дорікнула Орися, ледь опинившись із милим наодинці.

— Не міг я тобі таке написати! Ти геть змучилася б із занепокоєння, — трохи зніяковівши, відповів Тимофій. — Та й що тут особливого? Ну, поранило. Не вперше! А ти звідки дізналася? Невже Максимко вибовкав?

— Ні! Мені сам полковник Кривоніс про це розповів. Ти ж його собою затулив!

— Нікого я не затуляв. Перебільшує полковник, — скромно відповів Тимофій і вирішив зайти з іншого боку. — Ліпше розкажи мені, як ти до Кривоноса потрапила?

Орися чесно й коротко розповіла про все, що сталося з нею з моменту від’їзду до фортеці. Щоправда, про почуття Павловського до неї вона промовчала, бо ніяково було про це говорити. Але коли дівчина розповіла про вчинок та загибель пана Лешека, то Тимофій сам про все здогадався й ледь не вибухнув із ревнощів. «Ось куди Матвій дивився, що той за нею волочився? Він що, не бачив, що Орися йому подобається? А Павловський завжди негідником був! Поки я страждав із туги за нею, він моїй коханій проходу не давав! Добре, що його вбив Максим, а то я сам би це зробив! Не стану нічого говорити Орисі. А то вона ще подумає, що я їй не довіряю чи підозрюю в чомусь», — подумав Тимофій, терзаючись муками ревнощів, а вголос сказав:

— От ніколи не подумав би, що Павловський здатний на таке благородство, — а потім додав з особливим задоволенням: — Царство йому Небесне! Господи, як подумаю, у якій ти небезпеці була, аж голова йде обертом! Навіщо вас туди Матвій відвіз? Чим він узагалі думав?! — Тимофій обійняв дівчину, ніжно торкнувся її щоки. — Скарбе мій! Щастя ти моє!

— Але ж пан Матвій не знав, що так вийде. Та й ніхто уявити собі не міг, що таку фортецю, як Бар, можуть захопити. Якщо чесно, то мені було страшно лише за Михайлика та Кшисю. Адже я була у відносній безпеці. А потім... Господи, яка жахлива війна! — зітхнула Орися.

— Ягідко моя! — промовив Тимофій, міцно притискаючи дівчину до себе та обсипаючи поцілунками. — Я ж зовсім поруч із тобою був і навіть і не уявляв, що ти в біді! Як подумаю, що міг тебе втратити...

— Не турбуйся вже про те й не муч себе цими думками, — відповіла Орися і обережно поклала пальчики на губи хлопця. — Головне, що ми тепер разом.

Тимофій притулився щокою до її долоні, а потім почав цілувати її зап’ясток.

— У тобі весь сенс мого життя, Орисенько, — прошепотів він. — Так, ми разом, але боюся, що це знову ненадовго. Скоро мені знову треба їхати! Щоправда, я не знаю, коли. Мені має прийти лист від гетьмана, і тоді я мушу прибути зі своєю сотнею до війська, — сумно промовив Тимофій.

— Що ж, коханий, нічого не поробиш. Отже, я знову тебе чекатиму. Зате тепер ти в мене сотник! — усміхнулася Орися, щоби приховати свій смуток від цієї обставини. — Я прочитала твого листа. Слава Богу, що батько змінив гнів на милість.

Тимофій пригадав, за яких обставин Голуб змінював свій гнів на милість, і кисло всміхнувся.

— Маєш тепер мачуху! Твій батько одружився з тіткою Агафією, матір’ю Марка.

— Та невже?! — здивувалась Орися, але потім посумнішала. — Гос­поди, це ж виходить, що Марків батько помер? Ой, бідолашний Марко! Бідолашна тітка Агафія! Вона так кохала свого покійного чоловіка!

Тимофій вирішив не засмучувати Орисю