Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

Наступного дня Тимофій і Юрій покинули Львів. Тимофій так поспішав, що Юрій, який не звик до таких подорожей, не витримав і почав благати дядька хоч іноді зупинятися на відпочинок. Тимофій змушений був поступитися, хоча в душі злився передусім на самого себе. «Якби я хоч трохи раніше до цього додумався! Хоча мені сказали, що вони поїхали до Львова, ось я зовсім і не думав про це. Але спочатку треба все ж заїхати у Волховиці й дізнатися, чи немає там листа від гетьмана. Хоча б не було! Хоча б викроїти ще трохи часу! Я і так занадто багато днів прогаяв», — думав Тимофій і з незадоволенням направив Ворона дорогою, що вела до Волховиць.

Любов — дитя, дитя свободи,

За всі закони вона сильніша.

Мене не любиш ти, але люблю я,

Тож стережись моєї любові!

Дорогою до Волховиць Михайлик їхав верхи поруч із Максимом і в душі заздрив молодому козаку — добре йому, він здоровий, і батько взяв його із собою на війну! У голові підлітка крутилася думка: проводити Орисю додому, а потім узяти та поїхати разом із Кривоносенком. Але потім Михайлик згадував свого батька й розумів, що викличе цим учинком його гнів. Однак насправді хлопчик усвідомлював, що він просто не зможе воювати. Не зможе підняти шаблю, позбавити життя іншу людину й не відчувати мук совісті за вбивство. Та й шаблею володіти, як слід, він не вміє! Тому Михайлик лише зітхав, адже розумів, що його мрії ніколи не здійсняться.

Дорога минула швидко, і Орися з Михайликом із полегшенням побачили, що будинок цілий, лише ворота були зачинені. Але коли під’їхали ближче, то Михайлик помітив, що на частоколі несли варту не гайдуки батька, а якісь козаки. Підліток хоробро під’їхав до замкнених воріт власного дому і, переговоривши з козаками, зі щасливою усмішкою повернувся назад.

Важкі ворота розчинилися, і з них вийшов Тимофій. Орися, побачивши його, не повірила своїм очам. «Тимофій!» — прошепотіла дівчина, вискочила з карети і, підхопивши спідниці, побігла йому назустріч. Опинившись у його сильних руках, відчуваючи, як міцно він її обнімає, Орися не пам’ятала себе від щастя. Як же давно вона не бачила коханого! А Тимофій знайшов її вуста й почав палко цілувати. Закохані забули про те, що вони не одні, що на них зусібіч дивляться люди, та були не в силах відірватися одне від одного. Однак Орися схаменулася.

— Тимофію, на нас люди дивляться, — прошепотіла вона. — Недоб­ре це ми робимо.

— Та хай дивляться! Я занадто щасливий, щоб ще на сторонніх увагу звертати, — шепотів Тимофій, ледь знайшовши в собі сили відірватися від губ коханої дівчини.

Він дивився на Орисю й не міг надивитися — його мила стала ще гарнішою. Лише зникла та дитяча наївність погляду, яка підкорила його минулого літа, — Орися дивилася на нього зовсім дорослими, мудрими очима. Зате в них світилося таке кохання до нього, таке щастя, що вона бачить його і він поруч із нею, що Тимофій мимоволі пошкодував про те, що вони не одні.

— Я так скучив за тобою! Кохана! Щастя ти моє! — промовив Тимофій, ледь стримуючись від того, щоби знову не полізти до неї цілуватися. — Коли я дізнався, що коїться в Поділлі, то відразу приїхав до Волховиць, аби захистити тебе. Але тут вас не було. Семен сказав мені, що Матвій відвіз вас до Львова. Я поїхав туди й дізнався, що ані ти, ані Михайлик узагалі не приїжджали туди. Орисю, кохана моя, я думав, що збожеволію з тривоги за тебе, не знаючи, що з тобою трапилося! А ви були весь цей час у Барі?

— Так, — відповіла Орися. — Пан Матвій збирався везти нас у Львів, але потім відправив до Бара.

— А де сам Матвій?

— Навіть не знаю! Сказав, що їде до тебе. А нам із Михайликом повідомив, що буде найкраще, якщо ми поживемо в Барі — він надійніший. Щоправда, війська пана Кривоноса його захопили...

— Що?! — Тимофій спохмурнів, а в його очах майнула тривога.

— Так, козаки пана Кривоноса взяли Бар два дні тому. А я випадково потрапила до Максима, сина полковника, тому мені не заподіяли шкоди, адже й він, і пан полковник знайомі з тобою. Пан Кривоніс піклувався про мене, наче про рідну доньку, і ось Максим привіз нас із Михайликом додому.

Тимофій похолов, адже зрозумів, що його кохана дивом уникнула біди, але промовчав, не став їй нічого говорити. Він озирнувся навколо себе — оточуючі з цікавістю спостерігали цю сцену, не приховуючи усмішок. Він помітив Кривоносенка, який досі сидів верхи й зі сміхом говорив Михайлику: «Ось так завжди виходить! Я панночку рятував, піклувався про неї, а цілує її інший! Немає на світі справедливості!» Потім він зліз із коня й пішов до Тимофія вітатися.

— Ну нарешті пан мене помітив! — зі щирою радістю, весело вигукнув Максимко. — Радий тебе бачити! Яким вітром тебе сюди занесло?

— Ходімо в дім, там і розповім.

На подвір’ї Орися зустріла свого чергового майбутнього небожа — Юрій стояв на ґаночку й уважно їх розглядав. Семен теж стояв у тіні ґанку з пісною пикою, витріщаючись на гостей, та з побоюванням поглядав на Орисю й усім своїм виглядом висловлював запитання: «Цікаво, чи скаржитиметься вона на мене дядькові? А може, уже встигла це зробити». Юрій ввічливо і стримано привітався з Орисею, сказав належні першому знайомству слова й несподівано для самого Михайлика міцно та з любов’ю його обійняв.

— Михайлику! Я щасливий тебе бачити живим і здоровим! Боже, як же ти виріс! — говорив Юрко, роздивляючись брата. — Я вже не знав,