Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

І коли наступного разу до тебе приходять із корупційною схемою, ти вирішуєш, що вже не хочеш мати ідіотський вигляд. 

Тимофій Рідчук закінчив свою промову, не відриваючи погляду від трапа, що рухався назустріч літакові. Його руки лишалися в кишенях, на зміну бадьорості на обличчя лягло умиротворення, — наче грішник вийшов зі сповіді. 

— Утім, пане президенте, ви й самі чудово знаєте, як це відбувається. 

Рідчук пішов, не виймаючи рук із кишень. Ця чесність була його розплатою за колись виявлену йому довіру. Більше він нічого не винен президентові. 

Невдовзі постать міністра вже маячила біля карет швидкої допомоги коло літака. Санітари опустили трапом ноші з непритомним Берсерком. Рідчук вочевидь перекинувся з ними парою слів, і вони помістили пораненого в нутро швидкої — наче тісто в піч. Із літака зійшли інші учасники операції. Рідчук потиснув руку кожному воїну і сказав напутні слова. Він — один із них. 

Для Тимофія Рідчука це відбувається востаннє, — подумав Едем, і його серце стиснулося. 

Едем не міг пояснити, чому він вирішив відвідати колишню викладачку президента Олекси Антоненка. Можливо, його заінтригувало, навіщо літній жінці потрібно погрожувати терактом заради станції метро. Можливо, йому не хотілося повертатися у свій кабінет, у якому чомусь зникають листівки. А можливо, він просто не знав, до чого себе притулити. Зустріч із антикорупційним прокурором Леонідом Мостовим була призначена через годину. Аби джин дав Едемові час на роздуми, той напевно розписав би день у президентському тілі по хвилинах. Сидячи на пасажирському сидінні броньованого БМВ, Едем розмірковував, чим себе зайняти людині, яка на кілька годин отримала величезну владу, та замість відповіді в голові стукав метроном, відганяючи будь-які ідеї. 

У під’їзді гуляв протяг, але й він не міг вивітрити запах борщу, що в’ївся в стіни. Едем пропустив пожильця в тренувальних штанях, який традиційно не вдивлявся в обличчя незнайомців на сходах, і слідом за співробітником охорони піднявся на другий поверх. У руках президент тримав пакет із книжками — найновіші праці з макроекономіки, які тільки були в книгарні. 

Гачок для одягу біля обшитих дерматином дерев’яних дверей. Побачивши його, Едем згадав, що президент бував тут чверть століття тому. Міцно вмонтований у стіну на рівні стегон чавунний гачок, на який можна повісити сумку, поки відчиняєш двері. Чи він означав, що, коли Наталя Володимирівна почала викладати у майбутнього президента, їй уже доводилося самій повертатися з магазину з важкими торбами? 

Дверний дзвінок заторохтів через силу, наче втомився цим займатися за десятиліття вірного служіння. Дівчина, яка відчинила двері, відразу ж обвіяла гостя запахом жасмину й імбирного печива. Побачивши президента, вона затулила рота руками. 

— Боже мій, вона не брехала! 

— Я не глуха, — почулося з квартири. — І брешу тільки по вихідних і в Прощену неділю. Там той, про кого я думаю? 

Дівчина кивнула, не зводячи очей з Едема, як кролик з удава. 

— Усе в тобі добре, дитинко, тільки ніяк не втямиш, що я не чую твоїх кивків, — продовжив голос. — Зачини двері в кімнату, веди гостя на кухню, став чайник, виймай тістечко, а я зараз підійду. 

Дівчина підкорилася. Едем роззувся й рушив за нею. Підлога застогнала під його ногами, і він подумав, що за ці дні опиняється в чужій кухні вже вдруге. 

Стіл, що хитався на нерівній підлозі. Старий холодильник у кутку. Дерев’яні табурети. Велика фотографія на стіні. Здавалося, все змінилося відтоді, як Антоненко приходив сюди студентом. Лишився тільки пейзаж у вікні — яблуневий сад, нині наче обвішаний мідними монетами. 

Дівчина наповнила електрочайник і метушливо збирала на стіл, намагаючись за спритністю приховати збентеження. Едем прихилив ціпка до стіни, поклав пакет із книжками на вільний табурет, але не поспішав сідати — розглядав фотографію. Чоловік років тридцяти п’яти. Тонкі губи й широкий лоб дісталися йому від матері. Фотограф клацнув за мить до усмішки. 

— Це фото повісили ще за його життя, — сказала дівчина, озирнувшись у бік дверей і стишивши голос. — Як у старі часи — пішов в ательє, щоб зробити знімок мамі на пам’ять. Та краще не розпитуйте Наталю Володимирівну про сина. Не треба її засмучувати зайвий раз. 

Едем кивнув. Він вихопив із пам’яті тільки відблиск далекого спогаду: Наталя Володимирівна була розлучена з чоловіком і сама виховувала сина — більше нічого. 

— Вона навчає студентів удома? 

— Тільки мене. Я допомагаю їй по господарству. Мені не важко — я живу поверхом вище. Натомість вона навчає мене. Щоправда, не знаю, чи знадобиться мені в житті економіка, — я взагалі-то збираюся стати юристом. Тато каже, зайві знання — це як гайковий ключ на шістнадцять: роками лежить без діла, та неодмінно знадобиться в потрібний момент. 

— Порівняння в твого тата — чудові. 

— Та якщо ви як президент скажете, що зайві знання не варті витраченого на них часу, це буде карта, яку йому нічим не перебити. Ви любите чорний чай чи фруктовий? 

— Я за чорний чай, гайкові ключі та батьківську мудрість. А от щодо професії юриста, рекомендував би ще добряче подумати. 

Вода закипіла. Дівчина дістала з шафи розписаний квітами фарфоровий чайник і заварила замовлений напій. 

— Ну ви ж президент, вам належить говорити тільки правильні речі. Ніхто з президентів не скаже: здався тобі той Адам Сміт, сходи краще в кіно з хлопцем. 

Із іншої шафки дівчина дістала кремове тістечко в одноразовій упаковці. Переклала його на тарілочку й поставила перед гостем. 

— Я не їстиму одного-єдиного тістечка, тим більше в компанії дам, — обурився Едем. 

— Не турбуйтеся. Наталя Володимирівна не їсть солодкого, а я вже місяць щодня з’їдаю таке тістечко — уже набридло. Не пропадати ж йому. Тим більше, я вивчаю економіку, а економіка має бути економною. Слава Богу за добру спадковість — жирні боки мені не загрожують. 

— А навіщо ж Наталя Володимирівна його купує? 

— Як навіщо? Для вас. Відтоді, як місяць тому Наталя Володимирівна вирішила, що ви відвідаєте її, я щодня купую свіже тістечко. 

Вона намагалася місяць тому зв’язатися з президентом? Едем вдягнув скафандр і пірнув у море чужої пам’яті, але не знайшов там жодних ознак, що президент знав про це. Він блукав поглядом по кухні й раптом зрозумів: та вона й не змогла б зв’язатися. Між простим смертним і президентом — величезна прірва, якої не заповнити