Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Потискаючи йому руку, Ахат не стримала посмішки.
— Ганячи світ, який виправдовує силу, ви самі готові слідувати праву сильного, хіба ж ні? Ось чому я не люблю політиків.
Заклавши руки за спину, міністр оборони Тимофій Рідчук спостерігав крізь потовщене скло за точкою поміж хмар. Побачивши його застиглу постать, Едем сповільнив крок. Але ось Рідчук обернувся на стук підборів і ціпка, відлуння якого губилося в склепіннях терміналу, і широко всміхнувся президентові. Шляху назад не було.
— Це він, — Рідчук показав пальцем у небо з упевненістю людини, яка може розпізнати модель літака ще до того, як той набуде чітких рис.
Було в цьому вигуку стільки щирої радості, що Едем подумав: Гарда не повідомив Рідчуку про грядущу відставку.
Коли президент наблизився, міністр витягнувся в струну.
— Верховний головнокомандувачу, мій останній рапорт.
Ні, Рідчук усе вже знав. Йому повідомили, що його аферу розкрито, що сьогодні він піде у відставку. Отже, те, що відбувається тут, у терміналі, для нього важливіше.
— Ваша оцінка ситуації була правильною, — Рідчук скромно замовчав свій внесок у рішення президента здійснити операцію. — Хлопців витягли. Берсерк важко поранений, але стан стабільний. Лікарі дозволили перевозити. Тут ми його витягнемо.
Обриси сталевої машини в небі ставали все чіткішими. Здавалося, літак знижується так швидко, що торкнеться землі раніше, ніж почнеться посадкова смуга.
Едем дізнався про успіх операції, повертаючись із зустрічі з Ахат. Він звелів водієві опустити обидва вікна й дозволити осінньому вітру заволодіти салоном. Джин попереджав, що хтось має загинути. Значить, це не бійці. Значить, Едем наразі нікого не прирік на смерть неправильним рішенням.
Оглянувши звільнених військових, місцеві лікарі вирішили терміново транспортувати Берсерка в київський госпіталь. Разом із ним на реабілітацію відправили й решту.
Гарда повідомив президентові, що Рідчук поїхав в аеропорт — особисто провести Берсерка з літака в госпіталь, і Едем велів своєму водієві змінити маршрут.
— Я був у дорозі, коли мені повідомили. Досі не знаю, що ж сталося, — скромно сказав Едем.
Рідчук аж підскочив.
— Як, не знаєте?!
Тимофій Рідчук розповідає як мандрівник, що побував на самому краю Землі. Його історія починається з низки невдач, які частково можна пояснити людським фактором і через які бійці опинилися на окупованій території. Потім компас змінює напрямок, і тільки завдяки удачі військові не гинуть під уламками гвинтокрила. Далі йде промова про братську підтримку: Берсерка витягають із охопленої полум’ям кабіни, по черзі несуть у безпечне місце, доки не потрапляють під снайперський вогонь. Потім Рідчук розповідає про бойову майстерність, завдяки якій ліквідували того снайпера. Зрештою, у гру вступає президент, який дав старт операції з порятунку. Про те, що відбувалося далі, здогадатися неважко. Але Едем опирається на ціпок і не перебиває.
Ця людина могла би своєю грою збирати зали. Пурхати від однієї великої ролі до іншої. Цілувати сміхом і обіймати сльозами. Ще кілька років тому він міг ми піти в запас і почати кар’єру актора, аби в його життя не втрутилася війна.
Нарешті історія закінчена. Літак іде на посадку, легко помахуючи крилами. Рідчук виймає з кишені штанів хустинку й витирає лоба, а Едем не може позбутися іншого видива. Перед його очима — кадри, зняті прихованою камерою: Рідчук розливає у склянки медовий віскі, святкуючи корупційну угоду. Неможливо уявити, щоб це була одна й та сама людина.
Шасі торкнулося посадкової смуги, піднявши хмаринку пилу.
— Їх повинні зустріти ви, — сказав Едем.
Він змінив свої плани. Президент не спуститься до трапу. Перед своєю відставкою Тимофій Рідчук заслужив на останній привілей: самому зустріти бойових товаришів. Міністр кивнув, приймаючи таке визнання.
Він уже був готовий іти, але Едем затримав його запитанням:
— Чому? Ви ж людина честі. Чому ви пішли на це?
Рідчук не знітився. Його лице було світлим — як у людини, що скинула нелегку ношу.
— Я зважився не відразу. І, повірте, заступаючи на свій пост, я планував покинути його в тому ж піджаку, в якому прийшов. Але ж ви чули історію про молодих директорів, які закінчили Оксфорд?
Ні, її не чули ні Едем, ні президент.
— Один із наших олігархів, який зробив капітал у 90-х, вирішив обілити свій бізнес. Логічний і послідовний крок. Спершу ти будуєш імперію, користуючись правовою анархією, а потім розумієш, що тільки встановлення прозорих правил гри захистить її. Однак насамперед треба позбутися корупції та крадіжок у власній компанії. Тому наш олігарх збирає молодих менеджерів із найкращою європейською й американською освітою і ставить їх на кілька керівних посад. Так, вони могли припускатися помилок, багатьох помилок, але прибутки на підприємствах, де вони опинилися, різко зростають. І здається, що це успіх. Перші пів року.
Рідчук приклався лобом до холодного скла.
А потім усі схеми з виведення грошей із компанії відновлюються. Бо точковими рішеннями не вдалося змінити всю систему — і вона почала засмоктувати одного менеджера нової формації, другого… Розумієте, як це сталося? Усе починається не з дрібниць, ні. Дрібницям легко протистояти. Але одного дня до тебе приходять із готовою схемою й кажуть: одного твого підпису достатньо, щоб забезпечити твою родину на кілька років.
Ти кажеш «ні».
А потім ти обідаєш у ресторані з колегою, чий годинник із ремінцем із крокодилячої шкіри коштує стільки, як твоя річна зарплата. Він замовляє собі пляшку вина 20-річної витримки, хоча випити збирається тільки келих. Раніше ти б відреагував на це спокійно, але тепер тобі хочеться взяти його за потилицю й умочити в миску з гарячим консоме. І колег із такими годинниками ти починаєш помічати все більше.
Та наступного разу ти знову кажеш «ні».
Потім ти бачиш, що цю схему все одно реалізували, обійшовши тебе. Просто на ній заробив інший корупціонер. Придивившись уважніше, ти помічаєш довкола себе величезний гуркотливий механізм. Ти — непорушне коліщатко поміж шестірень, які крутяться, крутяться... І ти замислюєшся.
Ти відганяєш від себе дурні думки, спілкуючись із солдатами на фронті. Іде війна, кажеш ти собі. У ресторанах подають салат із кальмарів, але йде війна. Однак думки не лише повертаються, вони трансформуються. І ти запитуєш себе: а опинись на твоєму місці цей боєць, він відмовився б від спокус? І нерідко розумієш, що ні.
Думки все гризуть, і гризуть, і гризуть. Поки якось ти не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Часу немає, Рустем Халіл», після закриття браузера.