Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Було трішки некомфортно від того, що всі постійно витріщалися на мене. У старому одязі я виглядала як безхатько, а тепер привертала до себе багато уваги. Деякі чоловіки навіть намагалися підійти до мене, але висока ти широкоплеча постать Ігоря, що завжди був поруч, відлякувала їх. Меч у нього на поясі теж мав свій вплив на залицяльників, як і мій есток, руків'я якого показувалось з-під накидки. 

Але було приємно коли власник таверни приніс нам добавки за безплатно, сказавши, що для таких гарних дівчат йому не шкода. І як ми могли відмовитися? Краса це теж зброя, яку я ніколи особливо не використовувала. Але все ж не буду забувати й про свою гордість. Я не якась там дівка, я мисливець, донька сильного воїна та моєї прекрасної й розумної матері.

В таверні також був якийсь бард, який тринькав на дивному інструменті, що ніяк не міг зрівнятися з ангелікою Люцетти. Та і співав він гірше за неї, в основному на політичні теми. Чим довше я його слухала, тим більше розуміла цінність ельфійки. Та потім відвідувачам він набрид, і його буквально винесли за двері небайдужі п'яні чоловіки. Вони були жахливо п'яними, але це робило їх веселими, а не агресивними, як часом буває. Барда винесли обережно та не били, чого б можна було очікувати. 

— Діано, досі тягне туди? — поцікавилася Юрія вказуючи пальцем вниз.

— Трішки, — відповіла я пошепки. — Але я не хочу туди. Я відчуваю, що змінюся занадто сильно, як знайду залишки Першого Бога. Не хочу втратити саму себе, Юріє, це страшно для мене. Але з іншого боку, порожнеча, яку я відчуваю, прямо тягне туди…

— Розумію, — кивнула вона у відповідь. — Мої припадки безумства теж часом змушували мене боятися того, що одного разу вони змінять мене. Але я звикла до цього страху, і тепер не переймаюся. 

— Гляньте туди, — промовив якийсь чоловік, що став біля нашого стола. Це було настільки неочікувано, що ми всі справді поглянули у куток таверни, де наче нічого особливого не було. 

Але все стало зрозуміло, коли я відчула чийсь легкий дотик до руків'я мого естока. Наче торкалися до мене самої. Я одразу ж обернулася та спробувала схопити крадія за руку, але він встиг відскочити з моєю зброєю в руках та побігти до виходу. Це була якась жінка, що рухалася дуже швидко та точно. Та варто було мені лише захотіти, як вже надворі від неї почувся крик, після чого я вже знала, що вона почала колоти себе моєю зброєю. На жаль, це я теж відчувала своїм тілом. 

— Я заберу, — промовила Юрія хлопнувши долонями по столу та пішовши до виходу. 

Всі навколо зі здивованими обличчями спостерігали за нею, особливо коли Юрія зайшла назад з естоком, із якого встигла витерти кров. Натомість надвір вибіг занепокоєний власник таверни. Я могла лише здогадуватися, але здавалося, він приніс нам додаткову їжу не за гарні очі, а щоб затримати за столом. Якщо так, то краще бути обережними, щоб він не спробував помститися вночі за свою крадійку. Що стосується чоловіка, який нас відволікав, то він наче крізь землю провалився. 

— Мабуть, не варто було так сильно? — насправді байдуже запитала я в Юрії, коли вона віддала мені есток.

— Нічого красти у нашого цікавого товариства, — задоволено промовила Юрія та оглянула людей навколо, що одразу ж повідводили погляди.

Власник таверни, зайшовши всередину, з усієї сили удавав, наче не знав покійну. Я пробачу його, якщо він не спробує знову щось таке вдіяти. Цієї ночі я не спатиму, щоб побути на варті.

— Мабуть, краще ходімо до кімнати, — сказав Ігор, із чим ми обидві погодилися. 

Вже піднімаючись на другий поверх, Юрія вирішила поставити мені ще одне запитання.

— На що схожий цей поклик, що кличе тебе під землю, Діано?

— Це прозвучить дивно, — трохи розгубившись відповіла я та перейшла на шепіт, щоб чула лише вона: — Це наче як тебе хтось кличе за ім'ям, якого не промовляє, і одночасно це відчувається так, наче… Ну… Наче тебе тягне до чоловіка.

— Ну і ну, Діано, — посміхнувшись промовила вона. — Цікавий у тебе поклик. Тільки розбіглася з Деяном, а вже таке.

— Можеш посміятися над цим перед сном, — відповіла я їй зачиняючи двері до кімнати. — Я буду на варті. 

— Навіщо? — запитав Ігор, на що отримав відповідь від Юрії.

— Ту крадіжку організував власник таверни, Ігорю. Ти іноді такий страшний тугодум, — сказала вона роздягаючись, звісно ж, догола, як і любила. 

Та я не стала лягати з нею на ліжко, замість того віддавши місце з нею для Ігоря. Сама ж сіла на стілець біля дверей та взяла до рук есток. За дверима часом хтось проходив, але це завжди були інші клієнти. Втім, ці голосні кроки не завадили Юрії та Ігорю швидко заснути. Я навіть задумалася над тим, а чи не підсипали нам якоїсь отрути, чи снодійного. Це на мене могло не спрацювати, а от Ігор та Юрія були людьми.

Але це я просто себе зайвий раз накручувала. Година за годиною, і я починала відчувати спершу образу, а потім і злість на власника таверни. Виникали думки про те, щоб заколоти його. Так, позитивний вплив кохання зникав, і я відчувала, що знову ставала агресивнішою. Чи мала я піти та зробити те, про що подумала? Та мабуть, що нам не потрібні проблеми з законом, якщо він взагалі тут діяв. Куди не глянь, всюди хтось або помирав, або наближався до цього моменту свого життя.

Євіанна — смерті столиця, в тому числі. І богиня смерті в імперії — Крипта. Тож нехай вона вирішує кому померти, а я просто пересилю це бажання помсти та продовжу оберігати сон двох закоханих, що так мило обіймалися в ліжку. Юрія як і завжди сопіла в носа, і це, як і завжди, звучало приємно. Світло місяця добре освітлювало їхні обличчя через вікно цього поверху.