Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Бішопи не такі прості, як ти гадаєш, Ізабо. Якби Діана бажала твого сина, вона все одно знайшла б, як зробити його своїм.

— Діана дійсно бажала його, і тепер вони належать один одному, — підкреслила Емілі. — Але нам не слід ділитися цією звісткою тільки з Маркусом. Треба й Софі з Натаніелем повідомити.

Сара та Емілі пішли з бібліотеки. Вони зупинилися в колишній кімнаті Луїзи де Клермон, розташованій по сусідству з апартаментами Ізабо на тому ж поверсі. Сарі здавалося, що часом у цій кімнаті відчувався Діанин запах.

Вони пішли, а Ізабо залишилася й почала збирати книги і ставити їх назад на полиці. Коли в кімнаті знову запанував порядок, вона повернулася до софи і взяла в руки листа від свого чоловіка. Там було більше, ніж вона відкрила двом відьмам. Ізабо перечитала завершальні рядки.

«Та годі про неприємне. Мусиш бути обережною, щоб мати змогу разом із ними насолоджуватися майбутнім. Уже минуло аж два дні відтоді, як я нагадав тобі, що ти й досі є володаркою мого серця. Хочеться казати тобі про це кожної миті, щоб ти не забувала ні цього, ні імені чоловіка, який довіку буде побожно промовляти твоє ім’я.

Філіпос».

В останні дні свого життя Філіп часом не міг пригадати свого імені, вже не кажучи про її ім’я.

— Дякую тобі, Діано, — прошепотіла вона в нічну темряву, — за те, що повернула його мені.

Кілька годин по тому Сара почула нагорі якийсь дивовижний звук, схожий на музику, але то була більш ніж музика. Спотикаючись, вона вискочила з кімнати і застала у коридорі Марту в старому ворсистому халаті з жабкою, вишитою на кишені. На її обличчі світилася радість, змішана з печаллю.

— Що це? — спитала Сара, дивлячись угору.

Жодна людина була неспроможна видати такий прекрасний та тужливий звук. Мабуть, на дах усівся янгол, не інакше.

— То Ізабо знову співає, — пояснила Марта. — Після смерті Філіпа вона робила це лише один раз: коли ваша племінниця була в небезпеці і її треба було повернути у цей світ.

— Із нею все гаразд? — У кожній ноті було стільки горя й відчуття втрати, що у Сари аж серце стиснулося. Жодні слова були неспроможні описати той спів.

Марта кивнула.

— Спів — то є добра ознака того, що її жалоба, можливо, добігає кінця. Нарешті. Тільки після цього Ізабо зможе знову жити.

І двоє жінок, вампірка та відьма, слухали, доки завершальні ноти пісні Ізабо не розтанули в тиші.

Розділ III

Лондон: Блекфраєрс

15

-Схоже на якогось скаженого їжака, — зауважила я. Лондонський обрій повнився голкоподібними шпилями, що стирчали з безладної купи навколишніх будинків. — А це що таке? — охнула я, показуючи на широченну кам’яну брилу, проштрикнуту високими вікнами. Високо над дерев’яним дахом стирчав якийсь закіптюжений пеньок, який враз спотворював геть усі пропорції споруди.

— Це — собор Святого Павла, — пояснив Метью. То не був шедевр Крістофера Рена з білим куполом, чию масивну будівлю зазвичай ховали з виду офісні споруди. А старий собор Святого Павла, що примостився на вершечку найвищого лондонського пагорба, було видно увесь і відразу. — У шпиль вдарила блискавка, і дах будівлі зайнявся. Англійці вважають чудом, що увесь собор не згорів геть дотла.

— А французи — і це не дивно — вважають, що то була караюча Божа десниця, — зауважив Гелоуглас. Він зустрів нас у Дуврі, заволодів чиїмось човном у Саутварку і заповзято веслував, піднімаючи човен разом із нами проти течії. — Не дивно також, що Бог, проявивши таким чином, кого Він підтримує, а кого — ні, не потрудився виділити кошти на ремонт пошкодженої споруди.

— І королева не виділила. — Метью, увесь час тримаючи руку на ефесі свого меча, не зводив очей із причалів по обидва боки берега.

Я собі навіть уявити не могла, що попередня будівля собору Святого Павла була такою великою. Я ущипнула себе. Цю процедуру я проробляла постійно відтоді, як помітила Тауер (котрий без хмарочосів, що оточували його в наші дні, також здавався гігантським) і Лондон Бридж (який виконував функцію підвісного торгового ряду). Багато сцен, ландшафтів та звуків вразили мою уяву з тих пір, як ми прибули до минулого, але коли я вперше побачила старовинний Лондон, то у мене просто перехопило подих.

— А ти впевнений, що не хочеш причалити десь у місті? — Відтоді як ми залізли в човен, Гелоуглас увесь час кидав натяки про те, що запропонований ним план дій є найкращим.

— Ми прямуємо до Блекфраєрса, — твердо відказав йому Метью. — Решта може почекати.

Видно було, що Гелоугласа ця фраза не переконала, але він веслував і веслував, аж поки ми не дісталися найдальших західних околиць старого міста, оточеного стіною. Там ми причалили до крутих кам’яних східців. Нижні сходинки зникали під водою, а зовнішній вигляд верхніх не залишав сумнівів у тому, що й вони зникнуть під водою під час припливу. Гелоуглас кинув линву кремезному чолов’язі, який розсипався перед ним у подяках за те, що його човен повернули цілим та неушкодженим.

— Бачу, ти звик подорожувати лишень у чужих човнах, Гелоугласе. Може, Метью варто подарувати тобі на Різдво човна? — сухо зауважила я. Повернувшись в Англію, де користувалися старим календарем, ми отримали змогу відсвяткувати Різдво вдруге протягом цього року.

— І позбавити мене однієї з моїх нечисленних утіх? — весело вишкірився Гелоуглас крізь свою бороду. Племінник Метью подякував власнику човна і кинув йому монету, чий розмір та вага враз змінили його початкову стурбованість на задоволену посмішку.

Від причалу ми пройшли крізь арку на Вотер-Лейн — вузеньку криву вуличку, де тісно стояли крамниці та житлові будинки. Кожен наступний поверх будинків дедалі більше нависав над вулицею, нагадуючи комод із висунутими горішніми шухлядами. Цей ефект посилювався білизною, килимами та ганчірками, що звисали з вікон. Усі поспішали скористатися незвично ясною й відносно теплою погодою, щоб провітрити помешкання та одяг.

Метью продовжував міцно тримати мене за руку, а Гелоуглас ішов з мого правого боку. Картини та звуки линули до нас звідусіль. На стегнах та плечах перехожих гойдалося вбрання з матерії насичено червоних, зелених, коричневих та сірих кольорів; вони відсмикували свої спідниці та накидки від брудних коліс візків, але ті знову чіплялися за пакунки та зброю інших перехожих.