Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

відсунув сидіння назад, обняв її. Поцілував. Діана відчула, як він провів язиком по її губах. Відповіла на поцілунок. Потім він почав копирсатися з маленькими ґудзиками її кофтини. Підняв край, щоб намацати бюстгальтер. На мить завмер, доторкнувшись до тканини, що обтягувала дужку. Підліз під неї пальцями і, підваживши, звільнив з-під бюстгальтера половинку грудей, щоб негайно обхопити її рукою.

«Яке ж бо це неповторне відчуття, коли хтось уперше тебе відкриває для себе!» — подумала Діана. Віддаватися йому та водночас намагатися уявити собі, що він переживає. Відчувати його збудження, його подив.

Вона потягнулася руками, щоб розстебнути йому ремінь і штани, а він тим часом намагався зняти з неї спідницю разом з колготами. І все це майже не відриваючись одне від одного губами, ніби без тих поцілунків вони не могли дихати.

На мить Діанин погляд упав на годинника з дисплея автівки, і промайнула думка-сподівання: ще не запізно, інакше будь-якої секунди на мобільний почне дзвонити мати й тим самим зруйнує чарівну атмосферу.

Їхні жести ставали дедалі квапливішими, пестощі — чимраз сміливішими. Кілька хвилин по тому вони вже були без одягу, милуючись одне одним, коли між одним поцілунком і наступним на мить розплющували очі. Адже не мали потреби дивитися, бо пізнавали одне одного завдяки іншим органам чуття.

Потім він доторкнувся долонею до її щоки, і вона збагнула: час настав. Вона відсторонилася від нього, впевнена, що зараз Джорджо запитає чому й вирішить, що вона передумала. Збиралася сказати оте «я тебе кохаю», що тримала в собі цілий день. Однак замість того, щоб думати тільки про неї, Джорджо повільно розвернувся до лобового скла. Той жест образив дівчину до глибини душі. Це так, ніби вона не заслуговувала його цілковитої уваги. Вона вже хотіла була щось сказати, але замовкла на півслові. У погляді Джорджо вона прочитала подив і збентеження. Тоді Діана й собі поглянула.

Прямо перед машиною хтось стояв. І невідривно дивився на них.

4

Її вирвали зі сну різким телефонним дзвінком.

Наказали негайно їхати до сосняку біля Остії, не додавши більше нічого.

Поспіхом натягуючи на себе форму в темряві, намагаючись не розбудити Макса, Сандра тим часом налаштовувала мозок на роботу. Такі дзвінки траплялися рідко. Утім, коли траплялися, відчуття було таке, ніби тобі всадили в живіт кулаком, викликавши вибух адреналіну в крові вперемішку зі страхом.

Отже, краще підготуватися до найгіршого.

Скільки місць злочину відвідала вона зі своїм фотоапаратом? Скільки трупів, що чекали там на неї, довелося сфотографувати? З відрізаними кінцівками, спаплюжені або просто непорушні у своїх неприродних позах. На Сандру Веґу покладалося невдячне завдання: зафіксувати їхнє останнє зображення.

Чиє фото-згадку про власну смерть мусила вона зробити цього разу?

Знайти потрібне місце було нелегко. Поліція ще не встигла виставити кордон, щоб тримати на відстані сторонніх. Ніякого миготіння вогнів. Ніякого скупчення машин і персоналу. Коли вона опинилася на місці, основна команда слідчих для вивчення місця злочину ще тільки мала прибути — і то лише для того, щоб задовольнити засоби масової інформації, органи влади та щоб подарувати народу відчуття безпеки.

Тієї миті там стояла лише одна патрульна машина на виїзді з траси на дорогу, яка вела до лісу. Трохи далі — фургон і ще кілька автівок. Ніякого параду для цих свіженьких трупів ще не вишикували. Та час для пишного залучення сил правопорядку лише ненадовго відсунули.

Однак війська прибудуть на поле битви вже з відчуттям поразки, що її зазнали.

Отже, усі особи, які насправді були потрібні для проведення слідства, уже прибули на місце й стояли, збившись у нікчемний за розмірами загін. Перш ніж долучитися до них, Сандра витягла з багажника сумку з апаратурою та одягла білий комбінезон з капюшоном, щоб не залишити власних слідів на місці злочину, хоча й гадки не мала, що на неї чекає.

Комісар Креспі рушив їй назустріч. Виклав ситуацію куцою фразою:

— Тобі не сподобається.

По тому вони вдвох заглибилися в хащі. Перш ніж криміналісти кинуться шукати докази й сліди. Перш ніж колеги-поліціянти почнуть висувати гіпотези, що тут сталося й чому. Перш ніж офіційно розпочнеться ритуал слідства, був її час.

Вони всі вже зібралися й чекали. Сандра почувалася так, ніби її із запізненням запросили на якесь свято. Усі тихенько перемовлялися між собою, скоса поглядаючи на неї, коли вона проходила повз них, і сподівалися в душі, що вона швидко закінчить, аби й собі нарешті взятися до роботи.

Двоє поліціянтів опитували бігуна, який під час свого ранкового тренування наткнувся на цей жах, що привів їх сюди. Той сидів на стовбурі поваленого дерева, обхопивши голову руками.

Сандра йшла слідом за Креспі. Неприродну тишу соснового лісу порушували хіба що їхні кроки по всипаній голками землі й насамперед — приглушене пищання мобільного. Вона не звертала на нього уваги, цілком зосередившись на сцені, яку вже побачила попереду.

Колеги обмежилися тим, що огородили її біло-червоною стрічкою. У центрі периметра стояла автівка з розчахнутими навстіж усіма дверцятами. Як і мало бути за процедурою, єдиним, хто до тієї миті перетинав межу, був судмедексперт.

— Астольфі щойно засвідчив смерть, — повідомив комісар Креспі.

Сандра побачила його: маленького, худорлявого чоловічка, на вигляд бюрократа. Завершивши роботу, він нагнувся, пройшов під стрічкою і тепер механічно курив сигарету, збираючи попіл у долоню. Однак ніяк не міг відвести погляду від автівки, ніби загіпнотизований невідомо якою думкою.

Коли Сандра й Креспі підійшли, він заговорив, не відриваючи очей від сцени злочину.

— Для підготовки медичного висновку мені потрібно принаймні по два знімки кожної рани.

Тільки тієї миті Сандра збагнула, що так привернуло увагу судмедексперта.

Дзеленчання мобільного десь поряд.

І зрозуміла, чому ніхто не міг вимкнути отого дзеленчання. Воно лунало з машини.

— Це мобільний дівчини, — сказав Креспі, хоча вона нічого не запитувала. — Він у неї в сумці, на задньому сидінні.

Хтось хвилювався, що вона не повернулася тієї ночі додому. І тепер шукав її.

Хтозна, скільки часу так тривало. А поліціянти нічого не могли вдіяти. Вистава повинна відбуватися за планом, і до останньої сцени було ще далеко. А вона мусила провести процедуру фотоогляду з отим супроводом, що краяв душу.

— Очі розплющені чи заплющені? — запитала вона.

Запитання мало сенс лише для тих, хто регулярно працював на місцях злочину. Інколи убивці, навіть найбезжалісніші, закривали жертвам повіки. То був жест не жалості, а сорому.

— Розплющені, — відповів судмедексперт.

Отже, цей убивця