Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Донато Каррізі

Ловець тіні

Бо звелів Він нечистому духові вийти з людини. Довгий час він хапав був його, і в’язали його ланцюгами й кайданами, і стерегли його, але він розривав ланцюги, і демон гнав по пустині його. А Ісус запитався його: Як тобі на ім’я? І той відказав: Леґіон, бо багато ввійшло в нього демонів[1].

Євангеліє від Луки, 8:29—30

Тепер я знаю правду. Для богів

Те саме ми, що мухи для хлоп’ят:

Вони нас для розваги убивають[2].

Шекспір, «Король Лір»

Пролог

Ловець тIнI

Ми народжуємося на світ і помираємо в забутті.

От і з ним сталося саме так. Він народився вже вдруге, але спершу мав померти. Платою за це було забуття: він не знав, хто він.

«Я не існую», — повторював подумки, бо то була єдина відома йому правда.

Куля, що пробила йому скроню, знищила минуле, а разом з минулим — його особистість. Однак не зачепила загальної пам’яті й тих ділянок мозку, що відповідають за мовні навички, а він — от дива! — розмовляв мовами багатьма.

Отой неймовірний талант володіти численними ідіомами був єдиним, що залишалося йому від колишнього себе.

Лежачи в палаті однієї з лікарень Праги, чекаючи дізнатися, хто він такий, якось посеред ночі він раптом прокинувся й уздрів біля свого ліжка сумирного на вигляд незнайомця з ретельно зачесаним набік чорнявим волоссям і молодим юначим обличчям. Той йому всміхнувся й промовив лише одну фразу:

— Я знаю, хто ти.

Оті слова мали подарувати йому полегшення, однак виявилися лише прелюдією до нової таємниці, адже відразу по тому одягнений у темне чоловік поклав перед ним два заклеєних конверти.

В одному, як він пояснив, лежав чек на ім’я отримувача на суму у двадцять тисяч євро й паспорт з вигаданим ім’ям, де бракувало лише фото.

У другому була захована правда.

Чоловік його не підганяв з рішенням, надавши стільки часу, скільки він потребував. Адже не завжди на користь знати про самих себе все, у цьому разі йому надавали другу можливість.

— Подумай як слід, — порадив незнайомець. — Скільки людей мріє опинитися на твоєму місці? Скільком хотілося б, аби амнезія стерла назавжди всі помилки, поразки та болі минулого, щоб розпочати із чистого аркуша, як забажається? Якщо вибереш цей шлях, викинь другий конверт, не розпечатуючи, послухай моєї поради.

Щоб допомогти йому з вибором, чоловік повідомив, що там, надворі, його ніхто не шукав і не чекав. Тому що не було в нього ані сім’ї, ані родичів.

Затим пішов, забравши із собою свої таємниці.

А от він залишився споглядати два конверти протягом решти ночі й кількох наступних діб. Щось підказувало йому: той чоловік від самого початку добре знав, що він вибере.

Біда була в тому, що сам він цього не знав.

Якщо зважати на химерність пропозиції, вміст другого конверта навряд чи йому сподобався б. «Я не знаю, хто я», — знову й знову повторював він подумки, однак швидко збагнув, що певну частину своєї натури таки знає: він нізащо не зміг би прожити решту свого життя з отим сумнівом.

Отже, напередодні виписки з лікарні він знищив конверт із чеком та фальшивим паспортом, щоб не залишалося можливості передумати. Потім розпечатав той, що мав розкрити йому правду.

У конверті лежав квиток на потяг до Рима, трохи грошей та адреса церкви.

Сан-Луїджі-деї-Франчезі.

Йому знадобився цілий день, щоб дістатися пункту призначення. Він сів на одну з найдальших від вівтаря лав центральної нави цієї монументальної споруди — бездоганного синтезу Відродження й бароко — і просидів так кілька годин. Численні захоплені мистецтвом туристи, які товклися в церкві, не звертали на нього уваги. Він і сам розхвилювався, опинившись посеред такої неймовірної краси. З усіх культурних пізнань, якими ненаситно живилася його чиста, як білий аркуш, пам’ять, оті, що стосувалися шедеврів мистецтва навколо, він так легко не забув би — у цьому він був твердо переконаний.

Однак іще не знав, яким чином вони були з ним пов’язані.

Коли пізно ввечері юрби відвідувачів почали рідіти, ще й зважаючи на грозу, яка насувалася на місто, він сховався в одній з кабінок сповідальні. Адже не знав, куди можна ще податися.

Вхідні церковні ворота зачинили, світло вимкнули, приміщення освітлювало лише слабке мерехтіння свічок. Надворі зарядив дощ. Від гуркоту грому повітря в церкві тремтіло.

Отоді в напівтемряві почувся голос, що луною прокотився по наві:

— Ходи-но сюди, Маркусе.

Отже, он як його звали. Щойно почув своє ім’я, у нього не виникло в душі того, на що він сподівався. Звичайна собі комбінація звуків, нічого знайомого.

Маркус вийшов зі схованки й рушив на пошуки чоловіка, з яким зустрічався лише раз, у Празі. Він помітив його на віддалі, за однією з колон; той стояв перед боковою капелою. Стояв спиною до нього й не рухався.

— Хто я?

Чоловік не відповів. Він далі дивився просто себе: стіни маленької капели прикрашали три великі картини.

— Караваджо намалював ці полотна з 1599 до 1602 року: «Покликання святого Матвія», «Натхнення святого Матвія» та «Мучеництво святого Матвія». Моє улюблене оце, третє.

Він вказав на те, що праворуч. Тоді повернувся до Маркуса:

— За християнським віруванням, святого Матвія, апостола та євангеліста, жорстоко вбили.

На полотні роботи Караваджо святий лежить на підлозі, тоді як кат замахується над ним мечем, готуючись убити. Присутні навколо них свідки розбігаються хто куди, нажахані тим, що коїться, розступаючись перед злом, що от-от має статися. Матвій замість того, щоб відсахнутися, сховатися від своєї долі, простягає вперед руку, чекаючи смертельного удару, який має подарувати йому мученицьку смерть, а разом з нею — вічну святість.

— Караваджо був неабияким розпусником і гультяєм, спілкувався з найнижчими прошарками римського суспільства й часто для створення картин шукав приклади з реального життя, свідком яких став на вулиці. Саме тут — у світі жорстокості й насилля. Отож спробуй на мить уявити собі, що в цій сцені немає нічого святого, ніякого душеспасіння, спробуй уявити на місці біблійних персонажів звичайних людей… Що ти тепер бачиш?