Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Я кивнула і, вирішивши більше не відкладати питання, перейшла до іншої теми.

— Знаєш, я не можу дочекатися, щоб дізнатися, що ти вибереш. Відволікатися — це добре, але я певна, що у тебе є і інші плани. Що ти думаєш про цю дівчину, яка тебе так хвилює?

Матвій зітхнув, дивлячись у вікно кафе, ніби намагаючись знайти відповіді на свої питання у відображенні міста.

— Вона особлива, — почав він повільно. — Але я не знаю, чи вона коли-небудь зверне на мене увагу. Мені здається, що мої почуття можуть залишитися непоміченими.

Я подивилася на нього, намагаючись вловити будь-які деталі, які могли б допомогти йому розкритися.

— Ніколи не можна бути певним, — сказала я. — Інколи те, що здається малим і незначним, може мати великий вплив. І ти ніколи не дізнаєшся, поки не спробуєш.

Матвій підняв погляд, і його очі наповнилися новою впевненістю.

— Можливо, ти права. Але інколи це дуже важко. Коли ти намагаєшся зробити щось важливе для когось, а ця людина не помічає твоїх зусиль, це може бути боляче.

Я доторкнулася до його руки, намагаючись передати свою підтримку.

— Я розумію. Але пам’ятай, що спробувати завжди варто.

Матвій всміхнувся і, знову подивившись на мене, сказав:

— Ти права. І я вдячний тобі за те, що ти допомогла мені побачити це з іншого боку. Тепер я відчуваю, що можу спробувати.

— Я рада це чути, — відповіла я з посмішкою. — Може, саме це кіно і буде для тебе тим, що допоможе відволіктися та знайти нові сили.

Відповівши на його усмішку, я спробувала зберегти позитивний настрій, навіть якщо мої думки весь час поверталися до Богдана. Матвій більше нічого не сказав. Ми сиділи в тиші до кінця вечора, кожен заглиблений у свої думки. Коли я поверталася додому, думки вже летіли до завтрашнього дня. Я уявляла, як буду спостерігати за реакцією Богдана, як він розгадуватиме мої загадкові записки. Моя рішучість зростала, і я була готова до будь-яких викликів, аби завоювати його серце. Повернувшись додому, я вже точно знала, які слова залишу на перших записках.

На своєму старому ноутбуці, що вже став для мене своєрідним другом, я завжди писала лише тексти. Всі інші справи я звикла виконувати на новішому робочому комп’ютері. Завершивши чергову записку, я скинула файл на флешку, відчуваючи легке хвилювання від своєї задумки. Попереду був важливий крок, і мені дуже хотілося, щоб мій солодкий подаруночок, справив враження на Богдана.

На світанку, коли небо лише починало фарбуватись у рожеві відтінки, я прокинулась раніше, ніж зазвичай. Запах свіжої кави допоміг зібрати думки, а легке тремтіння в руках нагадувало про те, що сьогодні має відбутись щось важливе. Поспішаючи до офісу, я відчувала, як напруга піднімалася, але й водночас мене огортало відчуття радості від своєї таємної місії. Коли я підійшла до пропускного пункту, будівля ще була занурена в ранкову тишу. Охоронець, що сидів за скляною перегородкою, ліниво підняв голову, коли я підійшла до сканера. Я провела бейджиком по сенсору, і двері повільно відчинились з характерним звуком. Здавалось, ніби кожен рух затримувався на секунду довше, ніж зазвичай. Охоронець, звузивши очі, уважно спостерігав за мною, ніби намагаючись зрозуміти, що змусило мене прийти так рано. Його погляд був сповнений підозри, що пронизала мене, викликавши легкий осад тривоги. Проте я зберегла спокійний вигляд і поспішно пройшла далі, намагаючись не показати свого хвилювання. Швидко дійшовши до робочого місця, я зосередилася на завданні.

Роздрукувавши текст, я обережно розрізала аркуші на маленькі частинки та покрила їх ламінованим покриттям. Кожну записку прикріпила до цукерки, уважно оглядаючи кожну деталь, щоб усе було ідеально. Потім зібрала їх у коробку, упакувавши так, щоб створити враження дбайливого та елегантного подарунка. Останню записку, без імені, я прикріпила зверху біля стрічки — мій останній штрих, щоб зберегти анонімність.

Востаннє глянувши на коробку, я відчула мить задоволення від того, як вдало все вдалося. Взявши її до рук, я швидко пройшла до столу секретарки, поставила коробку, і, не озираючись, залишила офіс. Піднявшись на поверх вище, я опинилася в сучасній бізнес-лаунж-зоні, де працівники компанії могли відпочити під час перерви та насолодитися перекусом у затишному кафе. Хоча кафе було ще зачиненим, і тиша лунала навколо, я вирішила скористатися цим моментом для роздумів. Я мрійливо дивилася на пусті столи, де зазвичай сиділи колеги, обговорювали проєкти і сміялися. У тиші я відчувала, як повільно зникала  ранкова напруга, замінюючись новими надіями та ідеями, які, як натхнення, вже починали прокидатися в моїй свідомості.

Якщо ви все ще очікуєте на розділ про Богдана, то радійте – він з'явиться в наступному розділі! Дякую вам за вашу підтримку, коментарі та вподобайки. Ваша активність додає мені натхнення продовжувати цю історію.