Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Мале! — крикнула я.

Хльоснула рукою — і потвора згоріла до пня, однак уже за кілька секунд на мене кинулося наступне чудовисько. Воно схопило мене, і я здригнулася від огиди. Здавалося, наче моїми руками поповзла тисяча комах.

Коли потвора відірвала мене від землі, я побачила, як несамовито помилялася. У неї таки був рот, — покручена дірка розтяглася, демонструючи кілька рядів зубів. І коли та штука глибоко вп’ялася мені в плече, я відчула кожний з них.

Біль не був схожий ні на що з того, що мені доводилося відчувати. Він відбився всередині, стократ посилюючись, роздираючи мене на шматки і вишкрябуючи до кісток. Я почула, як десь віддалік Мал гукає моє ім’я. Почула власний вереск.

Створіння відпустило мене. Я впала на підлогу незграбною купою. Лежачи на спині, відчувала, як усередині продовжують вібрувати нескінченні хвилі. Я бачила вкриту дощовими плямами стелю, потвору, що нависла наді мною, і Малове бліде обличчя, коли він уклякнув поруч. Бачила, як ворушаться, промовляючи моє ім’я, губи, але не чула його. Я вже відпливала.

Останнім, що я почула, був Дарклінґів голос — чіткий, наче той чоловік лежав поруч зі мною й притискався губами до мого вуха, шепочучи те, що могла почути тільки я:

— Дякую.

Знову темрява. У мене всередині щось вирує. Я тягнуся до світла, та воно недосяжне.

— Пий.

Розтуляю очі. Погляд фокусується на насупленому Івановому обличчі.

— Давай ти, — буркає він комусь.

Потім наді мною нахиляється Женя; вона ще гарніша, ніж завжди, хай навіть у заляпаній червоній кефті. Невже я сплю?

Дівчина притискає щось до моїх губ.

— Пий, Аліно.

Я намагаюся відштовхнути горнятко, але не можу поворушити руками. Ніс мені чимось затискають, примушують відкрити рота. У горло потрапляє щось схоже на юшку. Я закашлююся й відпльовуюся.

— Де я? — намагаюся запитати.

Інший голос, холодний і чистий, наказує:

— Опустіть її назад.

***

Я у запряженій поні бричці, повертаюся з Аною Куєю з села. Її кістлявий лікоть штурхає мене під ребра, поки ми трясемося дорогою, що приведе нас додому, до Керамзіна. Мал сидить навпроти, сміється й тицяє пальцем в усе побачене.

Ми вилазимо на останній пагорб, маленький товстенький поні плентається вгору, змахуючи кошлатою гривою. Дорогою минаємо чоловіка й жінку, що йдуть узбіччям. Він насвистує, розмахуючи в такт мелодії ціпком. Жінка тягнеться поруч, опустивши голову, до спини в неї прив’язаний соляний блок.

— Вони дуже бідні? — питаю я Ану.

— Не такі бідні, як решта.

— То чому не куплять віслючка?

— Йому не потрібен віслюк, — кидає Ана Куя. — У нього є дружина.

— Я збираюся побратися з Аліною, — повідомляє Мал.

Бричка проїжджає повз подорожніх. Чоловік знімає капелюха й весело вітається.

Мал радісно кричить щось у відповідь, усміхається й махає, мало не падаючи з місця.

Я озираюся через плече, витягнувши шию, щоб подивитися на жінку, котра ледве суне за своїм чоловіком. Насправді вона ще геть дівчинка, та очі в неї старі й утомлені.

Ана Куя все помічає.

— Ось що стається з сільськими дівчатами, котрим не пощастило скористатися герцоговою добротою. Саме тому будь вдячна і щовечора молися за нього.

***

Брязкають кайдани.

Женине стурбоване обличчя.

— Небезпечно продовжувати робити з нею це.

— Не вчи мене, як виконувати мою роботу, — кидає Іван.

У затінку стоїть вбраний у чорне Дарклінґ. Поруч ритмічно шумить море. Мене мов блискавкою протинає розуміння: ми на кораблі.

Будь ласка, нехай це буде сном.

***

Я знову на дорозі до Керамзіна, дивлюся на згорблену спину поні, який важко суне вгору пагорбом. Озирнувшись, бачу, що у дівчини з важелезним бруском солі моє обличчя. Поруч зі мною сидить Баґхра.

— Віл відчуває ярмо на шиї, — каже вона, — та чи відчуває пташка вагу власних крил?

Очі в неї чорні, як смола. Будь вдячною, кажуть вони. Будь вдячною. Стара хльоскає віжками.

***

— Пий.

Знову юшка. Я більше не противлюся. Не хочу знову захлинутися. Відкинулася назад, опустила повіки, відпливаючи кудись удалину без жодного бажання боротися.

Рука на моїй щоці.

— Мале, — вдалося прохрипіти мені.

Рука відсмикнулася.

Нічого.

***

— Прокидайся. — Цього разу я не впізнала голос. — Витягніть її звідти.

Мої повіки розчахнулися. Невже