Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

       Ведмежатину Максим пробував вперше в житті і намагався її порівняти з м’ясом інших

тварин, яке куштував раніше. Але хильнувши чергову кружку, вирішив: «До біса ці порівняння!

М’ясо є м’ясо! До того ж смачне», – і відкусив від свого куска, закушуючи медовуху.

А далі все пішло як і в будь-якій чоловічій компанії, де п’ють хмільне. П’яні голови швидко

знімають всі затвори, за якими томиться і чекає визволення ось та справжня людська душа. І в

кожного вона ж різна: в одних хвалькувата, в інших любляча всіх і все, а ось пихата, а ця ось

битися полізла, бо затворена боялася навіть слово мовити, а ця ось враз зрозуміла, що вона

скривджена і знедолена, як ніхто інший, сидить у сторонці і гірко плаче. Ось така гульба чоловіча.

Верески на гулянці Максим, як не старався, так і не побачив. Згодом він помітив, що жінки,

приготувавши їдло, зникли, мов їх і не було. Чужий світ – чужі звичаї. Навіть у його рідному світі

в кожної нації чи народності звичаї дуже різняться. Як кажуть: «Як новина, так і дивина».

Зрозумівши, що сьогодні вже не зустрінеться з нею, він продовжував веселитися разом з усіма,

тримаючись, щоб не напитися, і…

       Максим стояв біля свого дому і намагався розгледіти птахів, що ключем летіли в небі. Але

ніяк не міг їх побачити. Ніби й сонце припікало так, що аж було парко, та навкруги було геть

поночі. Раптом підбігла його дружина, сильно вдарила його в плече і закричала: «Це гуси! Сірі!

Чуєш, сірі! Вставай!»

       Максим схопився і не міг второпати, що сталося. Вогонь вже добряче нагрів його одяг, що

аж пекло в тіло. Виходить, він п’яний заснув біля вогнища. Після раптового пробудження, та ще й

у стані сп’яніння, його різко знудило і він вирвав прямо біля Ярона.

– Мерщій втікай! – шарпаючи його за плече, кричав Ярон, – «сірі», скориставшись нашою

гулянкою, напали на селище. Біжи на свою Галявину, вони туди не сунуться!

– А Вереска, Вереска де?

– За допомогою до військових побігла, хай береже її Дара. Чому стоїш? Втікай мерщій!

– Не можу.

– Чому?

– А в мене короткозорість.

– Яка ще, в лихо, короткозорість?

– Здалеку нічого не бачу, на все люблю дивитися зблизька, – він вихопив ніж, і Ярон

зрозумів його без зайвих слів.

       Хлопці миттю кинулися в ту густу темну кашу, звідкіля найгучніше кричало, гарчало, ревло,

гупало, ляскало і брязкало. Хто такі «сірі», Максим і в уяві не мав. Звісно, на душі було лячно.

Хто його знає, це людина чи тварина, йому ж ніхто так і не пояснив. І коли перед ним постало

півтораметрове створіння сірого кольору, він на мить оторопів, забувши якого дідька сюди прибіг.

Створіння ззовні було схоже на голошкірого примата з витягнутим тулубом і непропорційно

короткими до нього кінцівками. Верхні кінцівки швидше нагадували лапи, ніж руки, і пальці

закінчувалися масивними пазурами, як у збільшеного крота. Голова була трохи завелика для

такого тулуба і трималася на дуже короткій мускулистій шиї. Очі, мов дві чорні намистинки,

глибоко посаджені, прикривалися товстим волосінням брів. Ніс був приплюснутий з двома

щілинами-ніздрями для дихання. Масивна верхня губа повністю ховала нижню, з якої до верху

стирчало два п’ятисантиметрові ікла.

– Ти що ще спиш, чи що? – крикнув Ярон, прикриваючи Максима від удару пазурів «сірого»,

зацідивши довбешкою по голові тварюці.

       Після того, як сіра туша рухнула до Максимових ніг, він зрозумів, що це точно не сільська

бійка, і тут можуть розбити не тільки носа. Довелося проявляти всю свою мужність і спритність,

щоб відбиватися від цих сірих потвор. Вони були не з лякливих, і з звірячою агресією атакували

людей. Якби в їхніх «руках» була б якась зброя і ці «руки» були б трохи довші, шансів у людей

були б мізерні. Максим вправно володів ножем, і вже не одному «сірому» розпанахав черево, а

котрогось і по шиї полоснув. У бійці він не помічав ні Ярона, ні Оніка, чи когось іншого, бо ці

тварюки так натискали, що питання було вціліти самому. Хто знає, як закінчилася б ця баталія,

якби не підоспіли військові. Воїни мали зброю, якою було легше здолати ці створіння. Вони

наштрикували на списи, мов шашлик на шампура, ці сірі куски м’яса. Довгими мечами відсікали

голови, ці «кротячі» лапи-руки, а декого й зовсім перерубували навпіл. Побачивши такий поворот

подій, ворог дав «задню». Раптом один з «сірих» заверещав на кшталт кличу, і всі тварюки, як по

команді, кинулися врізнобіч, чим і здивували Максима. Зазвичай групи в паніці біжать одне за

одним в одному напрямку, а тут розбіглися мов таргани на кухні.

     Крізь голе гілля мовчазних могутніх дубів пробивалися перші промені зимового сонця. Йому

ой як хотілося побачити, що ж таке сталося вночі. Тому воно напрочуд швидко заливало світлом

селище, висвітлюючи рештки нічної події. Навколо лежали нерухомі сірі туші незваних гостей.

Неподалік валялися їхні рештки – голови, кінцівки та випущені кишки, від яких тхнуло смородом.

Не мало дісталося і людям від «кротячих» пазурів. Жінки майстерно, по-лікарськи обробляли та

перев’язували рани чоловікам, які, зціпивши зуби, мужньо терпіли біль.

      Максим весь виснажений сидів біля згаслого вогнища, в якому де-не-де жеврів ще жар, і

сонно поглядав, як копошаться люди. Можливо, після пережитого стресу, чи через пропотіле

спіднє, йому чомусь стало холодно, і він понишпорив очима, де взяти хмизу для вогнища.

– Ти цілий, не поранений? – почув він голос Верески, який враз підбадьорив його. Вона

підійшла до нього з оберемком хмизу. – Зараз зігрієшся.

– Я радий тебе бачити. Цілий, якось обійшлося. А чому ти вирішила, що я замерз.