Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

       Із повороту у темряву увірвалося світло фар і, швидко скануючи дорогу, летіло вперед, тягнучи за собою зелену «сімку». Вона синхронно прямувала за ним наче прив’язана, боячись відірватися і залишитися самою серед моторошної темряви. Дрібний літній дощик заляпував лобове скло. Його заплаканий вид навіював сумні думки та час від часу щітки шурхали по склу, відмахуючи ці непрохані сльози. По обабіч дороги миготіли силуети дерев. Вони були схожі на велетенські страхіття, що, здавалося, неслися прямо на авто і намагалися його вхопити y свої волохаті лапища, щоб сховати десь далеко в хащах. Але перелякана «сімка» всякий раз виривалася з цих обіймів і швидко бігла вперед, тримаючись за своє рятівне світло.   
       Втомлений роботою, він цього не помічав, бо був десь далеко в думках і механічно кермував авто по давно вже знайомій дорозі, знаючи кожен її поворот і ямочку. Радіо бриніло музикою, якої він, здавалося, не чув. Важкий, невдалий день забрав його до себе, де він подумки проживав його знову, оцінюючи всі «плюси» і «мінуси». У цьому світі змінюється все, і життя також змінюється на білі та чорні смуги. Тут немає нічого дивного, просто потрібно вміти це все проходити, робити висновки і вдосконалювати себе. Сьогодні, мабуть, також був той випадок, який потрібно пережити й оцінити.  
Як багато людей не розуміють праці художника, а тим більше художника, який працює з каменем. Не так просто з маленької світлини, на якій майже не видно рис, вигравіювати портрет у збільшеному розмірі, а тим паче людини, якої ні разу не бачив. Більшість замовників до цього ставляться з розумінням, але знаходяться і такі, які принципово хочуть бачити тільки те, що хочуть бачити. Саме такий випадок стався сьогодні. Не прийняли зроблену роботу, ще й зауважили, щоб не брався не за свою справу. Це зачепило і роздратувало його. Після звичайних похвал на цей раз у його майстерність ніби жбурнули жменю багнюки, яка осіла глибоко в душі й отруювала особистість. Після суперечки з клієнтом настрій був геть зіпсований. Додавало солі у все це ще й те, що додому він їхав уже запізно і потрібно буде знову відповідати на запитання: «Де так довго був?»   
       У цю мить світло фар, пронизуючи темряву, пролітало по відрізку дороги, що знаходився напроти галявини, де стояв хутір. Його хутір. Там він колись народився. Блискавками спалахнули спогади про дитинство і осліпили неприємні думки. Душа, скориставшись таким моментом, вирвалася з тенет смутку, ожила та й полетіла по далекому минулому, де залишилося дитинство. Від спогадів настрій трохи покращився…  
       Та раптом, що це?! Двигун авто якогось дідька заглох, і він був змушений зупинитися на узбіччі. «Мені ще тільки цього не вистачало», – роздратувався він і спробував завести двигун. Та після декількох спроб двигун уперто мовчав. «Марно, так зовсім розряджу акумулятор», — подумав чоловік і відкрив капот. Перевіривши декілька можливих причин, він закрив його назад. На перший погляд здавалося все справним, а детальніше роздивитися заважала темрява, яка змішалася з дрібним, рясним дощем. Сховавшись у салон від дощу, він розмірковував, що робити далі. Після чекання більше ніж години, надія на попутний транспорт зникла і він вирішив залишити автомобіль та рухатися далі пішки. Діставши з кишені телефон, щоб попередити дружину про причину затримки, він чомусь завагався, можливо. не хотів черговий раз вислуховувати недовіру до правдивості його слів. Чоловік трохи постояв на місці, роздивляючись навкруги місцевість, ніби вибирав, у якому напрямку йти далі.  
Його погляд затримався на стежці, що вела на його хутір. «Боже, як давно я був тут. Скільки разів проїжджав повз своє дитинство і жодного разу не знайшов декілька хвилин, щоб сюди заглянути. А тут на тобі! Іронія долі — іди і дивися. Авто саме зупинилося навпроти стежки», — посміхнувся випадку чоловік. Він згадав, як колись у спекотний літній день, шльопаючи босими ногами, біг щодуху по цій стежинці на «буськів груд», щоб скупатися та побавитися у воді. Там була добряча яма, з якої взяли пісок, і вона наповнилася водою. Для дорослих це була велика калюжа, а для малечі – справжній рай.  
Раптом він відчув нестерпне бажання знову пройтися по цій стежці і ноги наче самі попрямували на хутір. Ні ліс, ні темрява його не лякали. Наразитися на небезпеку більше всього можна в поселенні, а в лісі, окрім диких тварин, немає нікого. Вони ж зайвий раз стараються не зустрічатися з «горе-царем» природи. А взагалі, це його рідний ліс, у якому він ріс з дня народження і в ньому йому знайоме все: кожен кущик, дерево, стежка і все інше, що мав цей ліс. Тож боятися свого причин не було і, мабуть, служба в армії, тим паче в військах особливого призначення, та життя вже давно завели його за ту межу, коли бояться темряви.  
       Раз у раз чоловік натикався на мокре гілля, що повитикалося на стежку і прохолодою облизувало руки, щоки, ніби щасливий песик, який був радий поверненню господаря. Стежка декілька разів губилася, бо нею вже так давно не ходили, що вона почала зникати, як зникають мозолі з рук, якими перестають фізично працювати. А ось і хутір… О, як він змінився! Це було помітно навіть у темряві. Зникло багато дубів, що потрапили під браконьєрські сокири. Прикро, що деякі люди не розуміють справжньої ціни цим старожилам. Вони їх вимірюють кубометрами, за які згодом отримують гроші, а не століттями, що пройшли повз них і залишили історію і пам’ять про події, які відбулися тут колись. Разом із дубами під сокиру потрапила частина його спогадів, які були пов’язані з ними. Він з острахом подивився в сторону улюбленого «кучерявого» дуба, котрий був серед інших головним, і заспокоївся. Дуб стояв на місці.  
      Хутір навіював спогади, які, немов малі діти, перегукували одне одного, розповідаючи кожен про своє. Його погляд затримався на «фігурі» (так тут називають православні, дерев’яні хрести, які ставили на перехрестях доріг, або в значних канонічних місцях). Її колись на цьому місці поставив дід Іван на знак того, щоб живим повернутися з війни. Але не судилося… Пройшло сімдесят років, а вона ще досі стоїть і чекає. Віддавши пошану дідовій душі, чоловік перехрестився та повернувся до місця, де колись стояла хата.  
      Вона була невеличка, трохи приземкувата, на одну кімнату з трьома віконцями. До неї були прироблені сінці з комірчиною. Покрита хата була по-колишньому – дранкою, тож під час проливних дощів вона протікала і не в одному місці. На мить йому здалося, що він почув той дзвінкий плюскіт крапель, які падали у підставлені миски, каструлі та інший посуд, що міг збирати цю воду. Кімната ніби ожила в пам’яті. Ось стоїть стіл, лава, ліжко, на якому він спав разом зі старшим братом. А ось тут грубка, комбінована з плитою, на якій мати готувала смачнючі страви, смак яких закарбувався у пам’ять на все життя. Спогади полонили його в свої тенета, з яких він уже не міг вирватися. Правда, особливого бажання залишати їх і не було, бо вони солодко обплітали серце та стискали його все сильніше і сильніше, аж до болю…  
      Раптом незрозуміла тривога все ж таки відірвала чоловіка від спогадів. Він відчув, що за ним хтось спостерігає. Обережно, не роблячи ніяких рухів, він покосив погляд у сторону, звідки прийшов цей неспокій. Боже! Біля «кучерявого» дуба стояла чиясь постать. Хвиля страху пройшла крізь тіло і крижаним холодом скувала серце. Воно на мить зупинилося, а потім відгукнулося такими гучними ударами, що, здавалося, їх було чути за добрих сто метрів. «А можливо, здалося? Ніч. Хто тут може бути в таку пору?» – розмірковував чоловік. Він повільно повернувся, щоб краще роздивитися і переконати себе в протилежному. «Ні, справді там хтось є. Хто ж це може бути?» — опановуючи в собі страх, придивлявся він до силуету. «Та яка різниця, хто це, чи що це? Потрібно негайно звідси забиратися», – вирішив здоровий глузд, але допитливість нахабно зруйнувала його плани.   
Чоловік ступив декілька кроків до дуба, зупинився і вигукнув:  
– Хто там?  
Постать ворухнулася і швидко зникла за дубом. У цю мить він встиг помітити, що вона належить жінці. Страх залишив чоловіка та пішов геть, боятися жінки причин не було. Та й яку загрозу могла нести ця жінка? Можливо, вона сама потрапила в якусь халепу і була налякана. Підійшовши, він заглянув за дерево, але там нікого не побачив. Обійшовши дерево по кругу, чоловік зрозумів, що жінка ховається від нього. Він присів на випуклий корінь і, як можна лагідніше, щоб не налякати її, промовив:  
— Не бійся мене, я тебе не скривджу, виходь. Можливо, я тобі допоможу.  
На хвилинку запала тиша, яку порушив тріскіт зламаної гілочки під ногою, і перед ним з’явилася молода жінка.  
– А я і не боюся, – зізналася жінка.  
Зізнання було нещирим, бо в її голосі відчувалися нотки невпевненості у сказаному.  
– Це добре, що не боїшся. А що ти тут робиш в таку пору? Можливо, ти заблукала?  
– Ні, я сюди приходжу побути на самоті.  
«Знову обманює,– подумав чоловік, – цікаво звідки вона сюди прийшла? З навколишніх сіл поблизу хутора я людей знаю, а ця жінка мені зовсім незнайома. Удень я на це не звернув би уваги, але вночі – це дивно...»  
— І звідки саме ти прийшла побути на самоті, з Заверіччя чи Крутої Слободи? – з іронією запитав чоловік.  
— Про що ти говориш? – здивувалася жінка.  
— Я говорю про найближчі села до цього місця, чи ти сюди прийшла з дальших сіл?  
— Ти що?! Таких сіл поблизу немає, і взагалі я вперше чую такі дивні назви.  
— Для тебе, можливо, ці назви дивні і таких сіл тут немає, але я на цьому хуторі народився і ріс, тож добре знаю, що тут є навколо, а чого немає.  
Жінка здивовано витріщилася на чоловіка, вона не могла зрозуміти: він жартує чи каже правду.  
— Не обманюй, на цьому місці ніколи не було хутора. Принаймні, я цього не пам’ятаю.  
— Ні, я не обманюю тебе. Колись тут справді стояв хутір. Більше тридцяти років назад ми звідси переїхали в село. Це легко перевірити, так що обманюєш ти, а не я.  
Незнайомка насторожилася, трохи відступивши назад, зібралася піти від неприємної для неї розмови:  
— Я не розумію, про що ти говориш, тож краще піду додому.  
Чоловік спробував її затримати, його зацікавило, як вона сюди потрапила о такій порі і звідки вона, якщо не знає місцевості.  
— Гаразд, якщо я обманюю, тоді скажи, звідки ти?  
—  Я живу тут недалечко, ось за цим ліском.  
І вказала рукою у бік, де колись була чимала діброва, яку після розвалу Радянського Союзу вирубали «прихватизатори». Після цих слів йому все стало зрозумілим… Він зрозумів, що вона хвора і у неї не все гаразд із психікою. Такі люди живуть у світі, побудованому своєю уявою, і вони майже не помічають навколишнього. Чоловік почав підігравати і заговорив до неї, як до хворої:  
— Вибач, я все вигадав: і про хутір, і про село, щоб розіграти тебе. До речі, давай познайомимося, мене звуть Максимом, а як звуть тебе?  
— Вереска. А ти сам звідки?  
Максим не став говорити правду, це було б безглуздо, тому ухилився від прямого питання:  
— Я приїхав здалеку, ти не знатимеш, де це.  
— Чому? Деякі далекі поселення я знаю. Можливо, ти з Инрасу чи з Енвіра?   
—  Ні, я живу набагато далі цих міст,— викручувався зі свого становища чоловік.  
—  Далі Енвіра я міст не знаю. Наші ремісники тільки до цього міста їздять.  
Підтримуючи розмову, Максим планував, що робити з хворою жінкою. Потрібно було її звідси забрати і відвезти в належне місце.  
— Вереска, давай я проведу тебе додому? – запропонував чоловік. – До речі, я вперше чую таке ім’я. У нас так жінок не називають, але воно мені подобається.  
—  Те ж саме я можу сказати і про твоє ім’я, – не залишилася в боргу Вереска.  
Він узяв її за руку і повів в бік дороги, але жінка різко висмикнула руку і здивовано запитала: — Ти куди мене ведеш?  
—  Додому, – збрехав Максим.  
—  Мій дім там, – і Вереска вдруге вказала в бік діброви, – чи ти знову жартуєш?  
—  Жартую, – грав далі чоловік.  
Задуманий план не спрацював, тож потрібно було діяти інакше. Дзвонити до лікарів чи міліції і пояснювати ситуацію перед жінкою Максим не міг. Відразу вигадавши чергову побрехеньку, щоб відійти подалі, він звернувся до Верески:  
— Зачекай мене, будь ласка, декілька хвилин, я сходжу за ліхтариком.  
— За чим сходиш?  
— За ліхтариком.  
— А що це таке? – здивувалася жінка.  
— Зараз принесу, побачиш. Ти тільки нікуди не йди, гаразд?  
— Гаразд, – згодилася Вереска.  
Зацікавившись подією, яка з ним трапилася, Максим не помітив, що дощ уже давно закінчився і вітер розігнав хмари, випустивши на волю молодого місяця. А той, сівши на свій трон серед безлічі зірок, щедро осипав сріблом верхівки дерев, які, здавалося, горіли холодним вогнем. Чи то з остраху, чи з радості перегукувалися цвіркуни. Десь хруснула суха гілочка і хтось зашурхотів по листю. Ліс не спав, він жив своїм нічним життям. Будь-коли: влітку чи зимою, вдень чи вночі життя не може зупинитися – інакше помре. Тому і шурхотить, рухається, поїдає, парується, старається вижити в цьому незрозумілому ще до кінця світі. Ніхто ще не надав стовідсоткову відповідь, для чого ми народжуємося і помираємо, породивши по собі подібне. Ми вигадали безліч релігій, висловили не менше філософських думок, піднялися в космос, створили новітні технології, але так і не змогли вказати на істину. Не знаємо ми, навіщо все це створено і ким насправді. Заглибившись у вічні запитання, Максим не помітив, як зійшов зі стежки і опинився в незнайомому лісі. Шукаючи у темряві стежку, він дістав мобільний телефон і спробував набрати номер швидкої. Але ні гудків, ні коментар автовідповідача в слухавці він не почув. У цій зоні взагалі не було мережі, що дуже здивувало його, адже тут завжди працювали дві вежі-транслятори. Якщо на ремонті знаходилася одна з них, то сигнал досягав з сусідньої, але щоб непрацездатні були обидві відразу – це дивно. Раптом Максим помітив, що місцевість йому зовсім не знайома. «Сміх та й годі, – подумав він, – це ж треба заблукати на власному хуторі». Щоб не заблукати ще більше, Максим вирішив піти назад. Повернувшись на хутір, він побачив, що жінки вже не було. «Куди ж вона в дідька поділася? – розсердився чоловік. – Трапилася на мою голову, ще і її шукай».  
      Вирішив, що жінка більше всього пішла в сторону кар’єру, він попрямував туди. Та, пройшовши відповідну відстань, Максим зупинився і завмер. Від того, що він побачив, його охопив жах. Перед ним колосилося поле пшениці. Він не вірив своїм очам, його свідомість не хотіла прийняти цю візуальну інформацію.  
      «Цього не може бути?! Тут має бути кар’єр. Цього не може бути?...» – бурмотів сам до себе Максим. «А може, це все мені мариться? Можливо, це якась аномалія, чи галюцинація від перевтомлення, чи казна-що?» – панічно розмірковував він. Максим вирішив себе перевірити: повільно просуваючи, мов по льоду, ноги, рушив уперед. У надії, що це все не справжнє і він, крий Боже, може впасти в кар’єр, зайшов на край поля. Провівши долонею по колоссю, він відчув його на дотик. Зірвав одного і потер в долонях, декілька зернин кинув до рота, розжував – це була справжня пшениця.  
— Цього не може бути… – зі страхом в голосі промовив він сам до себе.  
«Стій! Звідки в такий час на хуторі взялася ця жінка? Хто вона насправді? Потрібно негайно її знайти, можливо, усе стане на свої місця», — мов за рятівну соломинку, вхопився за цю думку Максим.  
— Вереска! – покликав він незнайомку, але ніхто не відгукнувся.  
       Покликавши її ще декілька разів, Максим зрозумів, що на хуторі вже нікого немає. Він неодноразово спробував вийти з хутора, але все було марно. Як тільки чоловік перетинав його межі, то опинявся в незнайомому для нього місці. Від розпачу різні думки катували його свідомість. Містика витіснила здоровий глузд і заставляла думати про різну нечисть. У пам’яті були згадані всілякі лісові духи, яким колись поклонялися наші давні предки ще до християнства. Подумки він звертався до них за допомогою, але помочі так і не отримав. Похмурий ліс мовчки спостерігав за марними спробами цього чоловіка вийти з хутора. Йому було байдуже, що його охопив панічний жах, і він, мов загнаний у пастку звір, з усіх сил намагався вирватися на волю.  
     Раптом, наче куля, прошила мозок страшна думка, яка паралізувала все тіло.  
     Максим не міг ворухнутися, в голові пульсувала лише одна думка: «Боже! А якщо це не вона, а я насправді втратив здоровий глузд і це все, і та жінка — плід хворої уяви? Від цього ніхто не застрахований. Але ні, я ж чітко усвідомлюю: хто я, звідки, чим займаюся, де і з ким проживаю. Ні! Ні, я в нормі, зі мною все гаразд», – заспокоював себе чоловік і дістав з кишені посвідчення водія для остаточного переконання у своїй особистості.  
      Трохи заспокоївшись, Максим вирішив більше не блукати в темряві, а залишитися на хуторі до ранку. Ранок принесе світло, а світло вкаже вірний шлях. Він підійшов до свого улюбленого «кучерявого» дуба і присів на випуклий корінь. Дуб здавався йому найріднішим створінням, якому можна було довіритися у цьому жахітті, що відбувалося з ним. Стомлений подіями, Максим обперся об стовбур дерева і швидко задрімав…  
      Йому наснився сон, що він знову живе тут на хуторі й у них уже є електрика. На столі працює телевізор, про який вони так мріяли, і показує смішні мультики. Хтось покликав його з двору, він подивився у вікно і побачив Вереску. Вона стояла біля його улюбленого дуба, посміхалася і манила до себе. Максим пішов до неї. Неймовірний спокій проникав у кожен куточок його душі і наповнював її все більше і більше, поки він наближався до неї. «Максиме», – шепотіла вона…  
– Максиме, прокидайся вже! – почув він уже наяву голос Верески.  
      Максим відкрив очі і побачив над собою гарну жінку. Так, це була та сама жінка, яку він зустрів учора ввечері. Темрява не дала добре її роздивитися вчора, а промені сонця проявили цю розкішну красу. Вона мов зачарувала його, він не міг відірвати від неї очей. Думки замерехтіли враженою красою і заставили забути про все на світі. Він роздивлявся її мов неперевершений витвір мистецтва. Досконалість пропорцій, гармонія ліній, кольорів, відтінків вражала.  
     Вереска була середнього зросту, шатенка з довгим хвилястим волоссям, яке сягало аж до поясниці. Щоб втримати коси на місці, жінка обхопила їх лляною мотузкою навколо чола і трохи нижче потилиці. Над виразними, зеленуватого відтінку очима звилися, наче п’явки, чорні брови. Ніс прямий, правильної форми, трішечки задиркувато вмостився над повними, наче дві пелюстки троянди, губами. Уся ця краса оберігалася витонченим овалом лиця і з гордістю трималася на ніжній шиї.  
      Жінка була одягнена в сукню з домотканого полотна, поділ, краї рукавів та виріз на шиї були обрамлені вишивкою під золото. Орнамент складався з низки більших та менших зірочок, які між собою перепліталися чудернацькими волютами, і обвивався навколо країв. Уміло сплетена лляна мотузка підбирала сукню в талії і ще більш підкреслювала чарівний стан Верески. Пишні груди також не пасли задніх і гордо про себе заявляли, випинаючись із пазухи, яка була заборсана також шнурівкою з льону, що, здавалося, ледь-ледь втримувала цей скарб. Гарні ніжки цієї королеви були взуті в шкіряні сандалі ручної роботи, лямки яких обплітали миловидні ікри.   
      Краса жінки остаточно переконувала чоловіка в тому, що це міг створити тільки сам Господь, тільки йому підвладна досконалість. Скільки геніїв-творців усе життя йдуть до цієї досконалості і помирають у розчаруванні, не сягнувши її вершин. Але це справедливо. Будь-який творець не може перевершити свого Творця, і якби людина мала спроможність досягати цієї вершини, тоді не було б сенсу в творчому житті. Скажімо, що робити митцю, якщо досконалість була б досягнута в середині його літ? Мабуть, подальша його праця не давала б йому ні успіху, ні насолоди.  
– Ти чому тут спиш? І куди подівся вчора? – відірвала Максима від роздумів жінка.  
– Привіт! Ти не повіриш, я вчора заблукав на власному хуторі, – відповів чоловік, підводячись з-під дуба. – Я ніяк не міг вийти звідси. У яку зі сторін не йшов, завжди натикався на незнайому мені місцевість. Чи мені марилося, чи нечиста якась водила? Ось і вирішив дочекатися ранку, щоб даремно не блукати. Уявляєш, там, де кар’єр, мені показалося поле пшениці, я навіть по ньому пройшовся. Дивуюся, як не впав у кар’єр?  
– Про який кар’єр ти говориш? – здивовано запитала Вереска.  
– Та ось про цей, – Максим вказав у бік кар’єру.  
– Я тебе не розумію. Ти мені і вчора видався дивним, але, Максиме, там насправді поле пшениці.  
– Що?! – простогнав чоловік, і його очі вмить наповнилися жахом та мольбою про порятунок.  
      Декілька хвилин він стояв оціпенівши, вдивляючись у бік кар’єру, де крізь зелене пролісся хизувалася своїм золотом дозріла пшениця. Раптом Максим зірвався з місця та швидко пішов, майже побіг до поля. Вереска, не розуміючи, що з ним коїться, прослідувала за ним. Підбігши до краю поля, чоловік зупинився. Трохи завагавшись, він обережно торкнувся колосків і, наче від вогню, відсапнув руку. Мов загіпнотизований, він стояв і дивився в поле, потім знову провів рукою по колоссю. Схопивши жмут колосків в жменю, закричав мов божевільний:  
– Ні!!! Цього не може бути!  
Від його крику Вересці стало моторошно, вона завмерла і перелякано дивилася на чоловіка, який бігав по полю, виривав пшеницю з корінням, підкидав її доверху, підстрибував та щосили гупав ногами по землі, при цьому репетуючи на всю горлянку:  
– Цього не може бути! Тут повинна бути величезна яма завглибшки шістдесят метрів! Я маю впасти і розбитися об каміння!  
– Максиме, перестань топтати пшеницю, це великий гріх, тебе жорстоко покарають, – благала Вереска.  
– Гріх? Покарають? Хто? Можливо, ти? Тебе немає, розумієш? Ти плід моєї уяви…  
Максим грубо відштовхнув її зі свого шляху і побрів на хутір. На даний час це було єдине місце, де нічого не змінилося. Тут він відчував себе захищеним. Йому було страшно, він не міг зрозуміти, що з ним сталося насправді. Думки про божевілля, марення, видіння чи щось надприродне кишіли в голові та розпікали її до болю. З часом у його свідомість, як гадюка, заповзла нова думка і прошипіла про інший світ, інший вимір. Паралельні світи. Він не раз про них читав, дивився по телебаченню як фантастичні, так і наукові твори, але вірив у це здаля, у їх існуванні твердо переконаний не був. Максим обвів поглядом галявину, на якій колись стояв хутір. На ній нічого не змінилося, отже, це частинка його світу і свого роду портал, крізь який він увійшов у цей паралельний світ. У безвиході замайоріла рятівна думка: «Якщо є вхід – повинен бути і вихід».  
     Вереска помітила, що до поля прямують її односельці. Думка про потоптану пшеницю злякала жінку, і вона мерщій кинулася піднімати зламане колосся. Та було вже запізно, літній з довгим сивим волоссям чоловік уже звернув на це увагу:  
– Вереско, ти що накоїла? Навіщо ти це зробила? Тобі хіба невідомо, що це гріх? Тебе буде покарано!  
– Це зробила не я, – виправдовувалася жінка. – Це якийсь дивний чоловік, я кажу вам правду.  
Здійнятий галас біля пшеничного поля долинув і до Максима. Він насторожився, мов звір, прислухаючись до невиразних звуків. «Люди! Негайно до них, зараз усе проясниться», – тішив себе надією чоловік.   
     Підбігши до місця, звідки долинав галас, Максим зупинився і швидко заховався за деревом. Побачене його насторожило: Вереску обступили люди, одягнуті майже так само як і вона. Це був одяг з домотканого полотна. Звісно, у минулому одягалися схоже, але в сучасності такий одяг уже не практикували. Здоровий глузд підказував йому не висовуватися, і він тихенько спостерігав за подіями, які розвивалися на полі.  
     Нещасну жінку звинувачували в тому, чого вона не коїла, ще й погрожували покаранням.  
Чоловік ніяк не міг второпати, за що її карати. За клапоть витоптаної пшениці?  
– Цей чоловік пішов ось туди, – долинув голос до Максима, і він побачив, що Вереска показує рукою в його бік, – я кажу вам правду.  
Страх крижаним холодом пробіг по жилах Максима. Він подумав, що зараз усі кинуться його наздоганяти, і ледь було не вийшов зі схованки, але голос сивого чоловіка затримав його на місці:  
– Не вигадуй дурниць, окрім тебе на цю галявину ніхто не ходить, усі добре знають, чим вона славиться.  
– А чого тут сперечатися, ведемо її до старців, нехай вони судять, це їхнє право! – вигукнув один молодик.   
– Вірно, ідемо до старців! – підтримав його гурт.  
Жінку схопили попід руки і повели в бік ділянки, де за її словами знаходилося селище.  
Максиму стало соромно. Через нього звинуватили невинну людину. Якби таке відбулося у звичному для нього середовищі, він обов’язково вийшов би і признав скоєне, але в даній ситуації, де все незнайоме та чуже, у Максима забракло духу. Інстинкт самозбереження втримав його на місці, виклавши низку причин, через які він не повинен пхати свого носа в цю справу. Звідки йому знати, яке в них покарання за такий проступок. Історія середньовіччя не раз вражала своїми безглуздими законами, де людину могли позбавити життя тільки за те, що вона привселюдно висловила свою думку про своє життя, чи не встигла вчасно вклонитися високопоставленій особі.  
     Поки Максим боровся зі страхом, допитливість узяла ініціативу в свої руки і попхала чоловіка за людьми, що вели Вереску. Він обережно, наче розвідник на завданні, прослідкував за ними. Побачене ще раз довело йому, що він або не у своєму часі, або в паралельному світі.  
     На місці ділянки, де колись була чимала діброва, розкинулося селище. Невеличкі, збудовані з дерева хатинки з-під солом’яних капелюхів-стріх витріщилися своїми віконцями на Максима. Вражена побаченим його свідомість ще досі боролася з реальністю, він не хотів вірити, що це все існує.