Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Бо ти весь тремтиш, – жінка посміхнулася і розграбала попелище, щоб вивільнити жар. – Я
переживала за тебе… Думала, що ти не вцілієш. Наші чоловіки навчені до таких ситуацій. Їх
навчають з раннього дитинства, і вони знають, з ким б’ються, а про тебе я майже нічого не знаю. Я
навіть не знала чи взагалі ти вмієш битися, і чи в вашому світі є щось подібне.
– Дякую тобі. Я думаю, що у всякому світі, коли виникає двобій між будь-якими живими
істотами не на життя, а на смерть, то правило одне – вижити. А щодо мого світу, то, повір мені, у
нас відбувається ще гірше. У вас хоча б дві форми життя б’ються між собою, а у нас… – Максим
не став продовжувати, йому чомусь стало соромно розповідати, як у його світі люди жорстоко
вбивають одне одного заради влади, грошей і навіть задоволення. Тому він змінив тему і запитав:
– А чому на вас нападають «сірі»?
– Заради поживи. Вони викрадають наших людей, а особливо жінок і дітей…
– Зрозуміло, м’ясо самок і дитинчат більш смакує, і вага по силі. Тоді чому ви їх просто не
винищите?
– Їх дуже тяжко вистежити. Вони живуть під землею і вилазять звідти тільки вночі. Після
себе практично не залишають жодних слідів. Де їхні нори, ще ніхто не бачив.
Максим побачив, як вантажили туші вбитих «сірих» на якийсь віз, і запитав:
– А куди ці туші відвозять?
– За околицю селища і спалюємо. Це, звісно, наші вороги, але ж не гнити їм, псуючи
смородом повітря.
– А якщо є поранені, з ними що робите?
– Добивають, навіщо ж вони нам?
– Ой, яку ви дурницю робите, це один із шансів знайти їхнє лігво, – промовив Максим і
попрямував до воза, а Вереска повернулася до своїх подруг.
Ярона ніде не було видно. З учорашньої компанії знайшовся тільки Онік. Максим підійшов
до нього і запитав, де можна знайти Ярона.
– Він пішов до старійшини селища. Ну, як ми їх? – кивнув весельчак головою на купу
«сірих».
– Добряче, але можемо ще й краще, тільки треба спершу з Яроном порадитися.
– Він буде ось у тій хаті, – вказав рукою на одну із хат Онік.
У хатині старійшини було затишно і тепло. Для такого комфорту неабияк старався вогонь.
Він то шипів, то потріскував, витанцьовуючи в каміні поміж полін, пожираючи їх дотла. Як тільки
стомлювався та присідав перепочити, то йому підкидали свіжу порцію дров і він знову набирався
сил.
За столом сиділо троє чоловіків. Сивий з довгим волоссям (яке було зібране і перев’язане на
потилиці в «хвіст») і бородою (частина якої ховалася за столом) чоловік років під сімдесят сидів
поперек столу, а двоє молодиків, Ярон і Корзо, по краях. На столі стояв глек з медовухою,
череп’яна макітра з паляничками та біля кожного по кухлю.
– Живе він сам на «Галявині блукань», а хто він і звідки ніхто не знає, – сказав Корзо і
потягнувся до кухля.
– Кажуть, Вереска з ним частенько спілкується. Що вона про нього розповідає? – запитав
сивобородий, не відриваючи погляду від вогню у каміні.
– Вона взагалі верзе якусь нісенітницю, буцімто він з іншого, якогось паралельного, світу і
потрапив до нас випадково, – відповів Ярон.
– З якого такого ще «паралельного» світу? То може він з головою не дружить? – чіплявся
далі сивобородий.
– Та ні, ніби все нормально.
– А ти звідки знаєш, що впрягаєшся за нього? – кольнув його Корзо.
– По-перше, він мені врятував життя, по-друге, я з ним спілкувався і поки ще можу
відрізнити дурня від нормальної людини, тому і впрягаюся. Зрозумів?! – загорівся Ярон.
– Ох, ця кров молода… Заспокойтеся обоє! Ти, Ярон, привів у селище незнайомця, а які його
наміри ми не знаємо.
– Я його намірів не знаю, але з тих пір, як він поселився на галявині, жодного разу не
приходив у селище, поки його не привів я, бо інакше не міг. І ви чудово розумієте чому.
– Ну що ж, доведеться звертатися до старців… – задумливо буркнув старий.
Максим зупинився перед дверима до хатини. Він трохи завагався перед тим як увійти. Не
знаючи ні їхніх правил, ні звичаїв, він побоювався зробити щось не так. А досвід вже нашіптував
на вухо, що коли робиш «щось не так», то наслідки можуть бути непередбачувані. Тим паче це
хатина старійшини селища, і хто знає, якою владою його наділили. Він озирнувся навколо,
шукаючи когось, щоб запитати, аж тут і біляве дівча з кошем на поріг ступило.
– Перепрошую, пані, – чомусь перейшов на жартівливий етикет Максим, – а як мені краще
зайти до вашого старійшини?
– Я думаю, краще буде, якщо ти зайдеш в двері, – засміялася вона, відчиняючи двері. – Чому
стоїш? Заходь.
Дівча юркнуло в дверний отвір і розчинилося десь усередині хатини. Максим на мить
затримався, вагаючись, чи взагалі потрібно пхати сюди свого носа, та все ж, поборовши
хвилювання, зайшов до хатини. Його зустріли троє чоловіків і те саме дівча, що вже почало
прибиратися в кімнаті. Інтер’єр нагадував глибоке минуле з його світу. Мінімалізм: стіл, лави,
ліжко, зроблене з підручного матеріалу, декілька полиць з нехитрим глиняним посудом і посеред
хати камін, який смакував свіжо підкинутим поліном. Максим зупинив свій погляд на людях, що
сиділи за столом. Двох: Ярона і Корзо, Максим вже знав, а третього – сивого, літнього чоловіка –
бачив вперше. Посилаючись на значення слова «старійшина», він зрозумів, що цей чоловік і є ним.
Тому, вітаючись до всіх, він все ж дивився у вічі тільки сивобородому:
– Вітаю вас! Я хотів би поговорити, щодо «сірих», точніше, як їх вистежити.
– Ти думаєш, що найрозумніший тут знайшовся, і до тебе ніхто цього не пробував зробити? –
мов заноза, вшпилив Корзо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА», після закриття браузера.