Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

землянки, як сонце, ковзнувши по верхів’ю лісу, кануло десь за обрій, і день заплющив свої очі.

Він розпалив у пічці багаття і взявся за свій трофей. Заєць вже задубів і шкурка знімалася туго,

навіть трішки порвалася. «Нічого, заштопаю», – подумав Максим. Він вирішив із заячих шкурок

пошити двосторонню зимову ковдру, бо трохи промерзав, коли вночі затухала пічка. Випатравши

тушку, Максим здригнувся від гучного стукоту в двері.

– Максиме, до тебе можна? – пролунав голос Ярона за дверима.

– Так, звісно… чому ще запитуєш?

– Запитувати потрібно завжди, – мало не вдвоє зігнувшись, вступив до землянки Ярон, – це

ж твій барліг, хто знає, чим ти тут займаєшся.

– Як бачиш, розтерзую здобич, – засміявся Максим, заглядаючи в дверний отвір. 

– Верески немає, не заглядай. Вона тут неподалік на краю галявини чекає на мене. Сюди

самому без неї зась. Можна і не повернутися. Я прийшов тебе запросити на трапезу, в селищі зараз

готують нашого ведмедя. Смажать, варять і все таке інше…

– Чому «нашого» ведмедя? Це ж твій трофей.

– Ні, Максиме, я вмію бачити де «моє», де «наше». То що, йдемо? Там ще й медовуху в один

жбан зносять… Ну, то як? І Вереска поспішає, бо в неї якісь там справи…

– Медовуха – це сильна зброя. Переміг! Йдемо! – і хлопці гучно зареготали.

– А свого зайця загорни снігом, щоб у теплі не пропав, – порадив Ярон. – Звір цю галявину

обминає.

       У селищі на майдані вже зібрався чи не весь люд. Чоловіки, жінки, діти, мов мурашки,

снували з одного місця на друге, займаючись своїми обов’язками. Якась молодиця завзято

перемішувала вариво в котлі, якого підвисили над багаттям. Трохи подалі на грилі смажилися

добрячі шматки ведмежатини, від запаху якої Максим відчув легке запаморочення, бо вже десь

тиждень, як не ласував м’ясом. Останнім часом йому на полюванні не щастило, та й що то за

полювання, коли до звіра підібратися дуже близько складно, особливо в зимову пору. Сніг, я вам

скажу, ще той зрадник, як не старайся, то в саме ту хвилину під ногою все одно рипне. Отож надія

була тільки на пастки. Ось сьогодні і був цей вдалий день, але сталося, як сталося, і результат –

поки що голодний.

       Зненацька де взялася зграйка дітлахів, і пурхнула у Максима перед самісіньким носом, що

він мало не врізався в них. Діти. Господи, вони мабуть у всіх світах, які існують в космосі, такі

грайливі і безтурботні. Ось хто насправді бачить, цінує і в міру дозволеного використовує цей

незрозумілий дар – життя. Бо якось важко зрозуміти, чому твоїм дарунком розпоряджаються ті,

кому він не належить? Чому з народження вже вирішують, в якій релігії тобі бути? Чому з

раннього дитинства тобі нав’язують любити свою державу і владу, прикриваючи це все таким

картатим рядном, як «БАТЬКІВЩИНА», «КРАЇНА», «ПАТРІОТИЗМ»? А що таке «ДЕРЖАВА»?

Це купка людей, які хитрощами добралися до влади, спочатку обманом заставили весь люд

працювати на них, а скопивши свої багатства, за людський труд, створили цілі армії, щоб

оберігати їх. Цих людей один відсоток на всій планеті, і вони мають більше грошей ніж дев’яносто

дев’ять відсотків населення разом. І ніколи не нападали одні народи на інші. Це нападає влада на

владу, відбираючи той один відсоток багатства, який більший за дев’яносто дев’ять відсотків

багатства всього народу. Ось вони і верещать про патріотизм, батьківщину, боячись, що відберуть

відібране. А ви запитайте малу дитину, де її Батьківщина, чи де вона живе, і вона вам вкаже на

свою домівку. Запитайте її, кого чи що вона любить, і вона вам назве маму, тата, якусь тваринку,

чи навіть ласощі. Ось це і є істина, і навіщо їй знати чи є Бог. Бо вона вже з Богом. Вона живе в

Любові до себе і до своїх рідних.

       Ярон підвів Максима до гурту молодиків, що стояли неподалік грилю, на якому смажилося

м’ясо, і ласо прицілювалися на шматки, зробив жест привітання, (притулив руку до грудей), і

сказав:

— Знайомтеся, хлопці, це той самий Максим, який врятував сьогодні мене від Боура.

— О, чули-чули, я, Онік, – і молодик подав руку Максимові.

       Це був чоловік років тридцяти з синіми очима, що іскрилися веселою вдачею з-під пасма

лляного волосся. Руку він потиснув на диво міцно, зважаючи на його комплекцію. Онік на зріст

був трохи нижче Максима і в плечах також не доганяв його, але сила була відчутна. Одягнений він

був майже так як і всі: штани, короткі шкіряні чобітки, сорочка, підперезана шкіряним ременем, на 

якому висів ніж, і, що не здивувало Максима, якийсь музичний інструмент на кшталт сопілки.

Онік відразу припав до Максимової душі, бо такі люди дуже доречні в будь-якій компанії. Вони,

мов вітер у погоди. Спекотно, а ось і вітерець з прохолодою, дощить, а він тут як тут, порозганяв

хмари, або навпаки. Так і Онік зі своєю сопілкою та веселою вдачею.

Максим перезнайомився майже з усіма чоловіками селища, більшість з яких і не запам’ятав.

Але один тип йому дуже чітко врізався в пам’ять.

– Корзо, – ніби проскрипів і подав руку він. Вона на дотик була якась кістлява і волога,

Максимові стало не по собі.

– Молодець, що врятував нашого Ярона. А де так вправно навчився поводитися з ножем? Я

розбирав тушу Боура, удар чітко пройшов між хребцями і розірвав мозок, так вцілити не кожен

зможе, – буравив чорними, як дьоготь, очима Корзо.

– Я не цілив, так вийшло. Ярона не я врятував, а ніж, якого він мені дав. Якби не ніж у моїх

руках, то, мабуть, ласував би м’ясцем зараз Боур, а не ми з Яроном.

– Мабуть, що так! – гучно зареготала компанія і посунула до омріяного і жаданого жбану з

медовухою.