Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

Підборіддя в нього було запале, настільки втоплене, що обличчя видавалося недоробленим, а жорстке розкуйовджене волосся стирчало пучками.

Їй довелося зосередитися, щоби відзначити ці риси. Вона дивилася на нього — і мусила подивитися знову. Щось у його вигляді вислизало кожної миті, було в його фізичній подобі щось тонке.

Вона прошепотіла:

— Поговори зі мною.

Він сидів, незграбно схрестивши ноги, одна штанина задерлася на литці, і вона зауважила, що він обв'язав шкарпетку мотузком, аби не сповзала. Це їй когось нагадало.

— Поговори зі мною. Я говорю, — сказав він.

Їй здалося, наче вона зрозуміла, що він має на увазі. У його тоні вчувалися нескінченні й марні зусилля, наче існували речі, яких він не зможе їй пояснити, хай би скільки говорив. Навіть його жести вказували на боротьбу. Вона розуміла, що доведеться обдзвонити лікарні, клініки та психіатричні заклади, з'ясувати, чи не зникав у них пацієнт.

Дощ застукав у вікна: спершу дрібними краплями, які ще можна було порахувати, а потім огорнув звідусіль, влупив у дах тераси, заповнив ринви, а вони сиділи і слухали.

Вона сказала:

— Як тебе звати?

Він дивився на неї.

Вона сказала:

— Я приїхала сюди, щоби побути на самоті. Мені це важливо. Я готова чекати. Я тобі дозволю пояснити, хто ти такий. Але я не хочу, щоб у мене в домі хтось був. Я тобі дозволю, — сказала вона. — Але не чекатиму нескінченно.

Вона не хотіла, щоби це прозвучало як формальне попередження, але, мабуть, так і вийшло. Треба подзвонити в найближчий прихисток для безпритульних, який геть не близько, а ще, можливо, у церкву в їхньому містечку чи в церкву без дзвіниці на Літтл-Муні, а якщо нічого з цього не дасть плодів, то в поліцію.

— Я тут через Рея. Він був моїм чоловіком, а тепер він помер. Не знаю, чому розповідаю про це тобі, бо це точно необов'язково. Але мені треба пожити тут самій. Ти просто скажи, чи розумієш.

Він повів рукою так, ніби хотів сказати, що їй не треба більше нічого пояснювати. Звичайно, він усе розуміє. А можливо, ні.

Налетіла буря, а вони сиділи і слухали. Дощ падав так всеохопно, що довелося слухати. Вона може подзвонити рієлторові й поскаржитися, що в будинку чужинець. Можна й так.

Ще й обід не настав, а їй здавалося, наче він тут уже тиждень. Вони сиділи й дивилися на попіл від вогню, що його вона розвела минулого вечора.

А тоді вона зрозуміла, хто він — чоловік, якого він їй нагадував.

Це вчитель природознавства у її старших класах, майже цілковитий невдаха, який при тьмяному світлі виглядав блондином, а в ясніші дні — лисим; одного разу він склеїв мокасини, які розлізлися, скотчем, а говорив завжди із сумнівом, так що нечисленним чутливим учням було за нього соромно, а тим, кому на місці не сиділося, тобто всім іншим, від його монологів не сиділося на місці.

Вона назвала гостя на його честь. Містер Таттл. Може, завдяки цьому його буде легше розгледіти.

Вона прошепотіла:

— Розкажи мені щось.

Він випростав ноги й опустив руки на коліна, тож тепер сидів, як лялька у червоному шкіряному кріслі, повернувши голову до неї.

— Я знаю як, — сказав він. — Я знаю, як цей дім. Самотиною над морем.

Він видавався не те щоби радісним, але в цілому задоволеним: технічно задоволеним тим, що йому вдалося видобути із себе цей набір слів. І в лунких глибинах цих слів вона чула відлуння формулювань містера Таттла. Тільки три слова. Але він вмістив її в декорації контрдовкілля, що було водночас внутрішнім і зовнішнім. Дім і морська планета поза ним, і те, що слово «самотиною» стосувалося і її, і будинку, і те, що слово «море» підкреслювало самотність, але вказувало й на можливість рішучого звільнення, давало засоби втечі поза муровані книжками межі своєї особистості.

Вона знала, що надто уважно вивчати його слова — це дурощі. Вона просто щось вигадує. Але такий він мав вплив: крадучись крізь речення, як тінь, він показував усі грані й аспекти слова, так що слово поставало, мов місяць у різних фазах.

Вона сказала:

— Дім мені подобається. Так, я хочу бути тут. Але він винайнятий. Я його винайняла. Я виселюся тижнів за шість-сім. Може, швидше. Це дім, який ми винайняли. П'ять-шість тижнів. Швидше, — сказала вона.

Тепер вона не дивилася на нього. Вона дивилася на тильний бік своїх долонь і випростані пальці — дивилася й думала, пригадувала моменти з Реєм, навіть не моменти, а періоди, моменти зливалися в збірний період, еротику погляду й доторку, і вона врешті накрила й охопила одну долоню другою, вона скучила за ним у її тілі, почувалася сексуально й безмежно самотньою і вдивлялася в ті точки, де на напружено стиснутих руках безкровно прозирали суглоби.

Він сказав:

— Але ти не виїхала.

Вона подивилася на нього.

— Виїду. За кілька тижнів. Коли настане час, — сказала вона. — Чи коли скінчиться контракт. Чи швидше. Я виїду.

— Але не виїжджаєш, — сказав він.

Від переходу з минулого часу в теперішній склалося враження, ніби вони здолали якусь перешкоду чи заборону. Йому довелося напружитися, щоби це промовити. І в його голосі вона щось почула. Вона не була певна, що саме, але через це підвелася й підійшла до вікна.

Вона стояла біля вікна й дивилася на дощ. Може, він із трейлерів, розсипаних на узліссі за містом, близько, але водночас геть далеко — з машин на підпорках, де психовані пси валяються в грязюці й листі й намагаються вичесати сверблячку, а він — дорослий син, який був такий змалку, недоступний, навіки залежний, приречений жити в довгастій коробці з виснаженими немолодими батьками, що ніколи не називають одне одного на ім'я, а він інколи зникає на кілька днів і йде куди очі ведуть, у бульбашку свого світу, щось бурмочучи й лишаючись неушкодженим.

А може, й ні, — подумала вона. У його голосі вона чула щось інше. На його краєчку було щось, не зумовлене рівнем прибутків, часом дієслів чи передачами, які батьки дивляться по телевізору.

Вона відвернулася від вікна і знову ненадовго втягнула його в розмову. Здається, він не проти розмов. Він, затинаючись, говорив про предмети в кімнаті, а вона намагалася збагнути, що він бачить, не бачить чи бачить настільки по-іншому, що вона навіть приблизних обрисів уявити не змогла